П`ятниця, 29.03.2024, 03:27
Знання - знаряддя, а не ціль...
 Персональний сайт учителя Балуєвої О.В.

Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Корисні лінки

Міністерство освіти і науки

Селидівський відділ освіти

Методична служба Селидового

Сайт Гірницької ЗОШ №17

У професіоналізмі - дія!

Пошук
Статистика
Головна » Статті » Презентація досвіду » Додатки

Навчально-методичний посібник. Активізація мовленнєвої культури старшокласників через урочну роботу.

У посібнику вміщено методичні рекомендації, наукові матеріали, афоризми, цитати, прислів'я та приказки, розробки уроків розвитку зв’язного мовлення для учнів10 – 11-х класів. На запропонованих уроках широко використовуються інтерактивні форми роботи, інформаційно-комп'ютерні технології.

Посібник призначено для вчителів-філологів загальноосвітніх шкіл та учбових закладів інших рівнів акредитації.

Рецензенти:

Т. В. Колган – завідувач науково-методичного центру менеджменту освіти та педагогічних інновацій Донецького обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, кандидат педагогічних наук

П Е Р Е Д М О В А

 

Специфіка уроків мови й літератури

створює величезні можливості

для вивчення особистості дітей та підлітків,

 зокрема взаємозв'язку мислення й мовлення,

які опредмечуються в навчальній діяльності

 і виражаються в усному, писемному та

внутрішньому мовленні школярів,

 у пізнавальних інтересах, потребах і мотивах,

 їхньому мисленні, уяві і почуттях.

 Бєляєв О. М. Концепція інтенсивного навчання/

Українська мова і література в школі, №6, 1991

 

Новий Державний стандарт базової і повної загальної середньої освіти, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 23 листопада 2011р. № 1392, перед освітньою галуззю «Мова і література» ставить наступні задачі: удосконалення навичок самостійної навчальної діяльності, саморозвитку, самоконтролю, розвиток художньо-образного мислення, інтелектуальних і творчих здібностей учнів, їх емоційно-духовної сфери, естетичних смаків і загальної культури. Тому в сучасному суспільному просторі особливої значущості набуває забезпечення розвитку й соціалізації молоді, навчання особистості, підготовленої до діалогу в усіх сферах життя і праці.

Одним із важливих шляхів вирішення названої проблеми є активізація мовленнєвої культури особистості через урочну роботу з розвитку зв'язного мовлення, яка полягає в тому, щоб навчити дітей змістовно, граматично правильно й стилістично вправно висловлювати свої думки в усній та писемній формах, чітко й переконливо обґрунтовувати своє бачення визначеного питання, виробляти власне розуміння життя та ставлення до нього. Цього можна досягти, якщо на кожному уроці виховується повага до слова, свідоме ставлення до мови як засобу самовираження, спілкування між людьми, передачі почуттів і переживань. Тому вагоме значення надається й окремим урокам розвитку зв'язного мовлення, які створюють передумови для активної й осмисленої участі майбутніх громадян у суспільному житті, забезпечують дітей необхідними в особистому житті навичками мовного поводження, культурою мовного розвитку. Сучасна методика навчання літератури повинна стимулювати самостійне творче мислення учнів, спираючись на їх практичний досвід. Вдалий підбір навчального матеріалу з урахуванням орієнтації у життєвих ситуаціях дає змогу формувати вміння будувати змістовне, граматично та стилістично грамотне висловлювання залежно від теми та ситуації спілкування. Саме через це нами для опрацювання було обрано тематичний блок: уроки розвитку зв'язного мовлення з української літератури у старшій школі.

Маючи досвід роботи та певні напрацювання з теми виникла можливість створити авторський методичний матеріал на допомогу вчителям-предметникам, які викладають означений курс у загальноосвітніх навчальних закладах та вищих навчальних закладах І–ІІ рівнів акредитації.

Дані розробки уроків складено відповідно до програми з української літератури та дають змогу реалізувати важливі навчальні, розвивальні та виховні цілі, поставлені перед сучасною школою: розвивати творчі й комунікативні здібності учнів, їхнє самостійне й критичне мислення, культуру полеміки, вміння аргументовано доводити власну думку; виробляти вміння компетентно й цілеспрямовано орієнтуватися в інформаційному й комунікативному сучасному просторі, застосовувати здобуті на уроках літератури знання, практичні навички у житті; формувати вміння вживати мовні засоби відповідно до мети й стилю висловлювання, сприяти розвиткові логічного мислення школярів, умінню доводити правильність своїх міркувань, спростовувати хибні думки.

Представлена система уроків була розглянута на засіданні шкільного МО вчителів суспільно-гуманітарного циклу (протокол № 3 від 08.01.2014р.), схвалена на засіданні методичної ради закладу (протокол № 3 від 17.01.2014р.), затверджено радою міського методичного кабінету відділу освіти Селидівської міської ради (протокол № 1 від 26.02.14).

Розробки даних уроків розміщено: в електронному журналі «Золоті сторінки освіти» Донецького обласного інституту післядипломної педагогічної освіти http://zolotistorinki.edu.tf; журналі «Відкритий урок: розробки, технології, досвід» ТОВ «Видавництво «Плеяди»  http://osvita.ua/publishing/urok; на порталі «Учительський журнал он-лайн» видавничої групи «Основа» www.teacherjournal.com.ua; сайті «Записник сучасного вчителя» httр://notatka.at.ua; на блозі «У професіоналізмі – дія» kuropyatnik.blogspot.com.

 

А ДОПОМОГУ ВЧИТЕЛЮ-ПРЕДМЕТНИКУ

 

Ярослав  Голобородько

«…Я ВСЕ ОДНО БУДУ ВІДБИВАТИ І ОСВІТЛЮВАТИ НАЦІОНАЛЬНУ ПРОБЛЕМУ…»

Світоглядний стрижень Миколи Куліша

Категорія національного - одна з найбільш складних, делікатних і до кінця не з'ясованих у суспільному житті сучасної цивілізації. Невипадково вона є складовою широкого спектра соціопсихологічних і світоглядних проблем. Безпосереднє відбиття цієї категорії — національний рух в Україні — є феноменом, який уже протягом кількох століть цікавить багатьох вітчизняних і зарубіжних аналітиків та митців. Дослідження динаміки національних пріоритетів в українській дійсності та у свідомості знакових українських постатей давно сформувалися в окрему дослідницьку й образно-мистецьку течію у світовій гуманітарній науці, літературі й мистецтві.

 «У нас є українські школи, та не густо вони стоять, не пригортають вони до себе й половини селянства нашої губернії. Де-не-де серед великої ниви руської культури, засіяної на вкраїнському ґрунті, маячать невеличкі острівці народної вкраїнської… культури» [1, 405]. Так писав майже 80 років тому про ситуацію на півдні України Микола Куліш у статті «Чергова справа» (1923).

Саме утвердженню рідної мови, розвиткові національного руху, формуванню сталого інтересу до нього присвятив значну частину свого життя цей визначний діяч вітчизняної культури. А оскільки його доля тісно пов'язана з Херсонщиною, де він народився, навчався і тривалий час працював у системі освіти, а потім — з Одесою, то у своїх оцінках та висновках він спирався передусім на враження від тих явищ, які були типовими для цього краю.

Микола Куліш належав до людей із глибинним усвідомленням національних коренів, із генетичним українським світоглядом, із поліаспектним світомисленням. Стійкий інтерес до питань українського життя та розвитку почав формуватися у нього ще під час його перебування на військовій службі, у першій половині 1917 року. Цей інтерес посилюється після повернення майбутнього драматурга з війська до рідних Олешків Дніпровського повіту. Його дружина Антоніна Куліш у своїх «Спогадах», написаних у Філадельфії, розповіла, як глибоко він переймався у цей період нагальними громадськими проблемами. Зокрема, став ініціатором створення місцевої філії «Просвіти». Згодом його обрали її головою. Було то 1918 року [2, 714]. Систематичній діяльності олешківської «Просвіти» завадили тогочасні події — часті зміни влади, громадянська війна. І все-таки ця організація дещо встигла зробити у провінційних Олешках.

Діяльність М. Куліша як голови осередка «Просвіти» була зосереджена на підтримці українських традицій, звичаїв, мови, освіти. Микола Куліш користувався двома мовами — українською та російською, проте вже мав чітко сформовані національні пріоритети як у соціальному, так і в культурологічному плані.

Вони продовжували виявляти себе в громадській та культурній діяльності М. Куліша і на початку 20-х років. Щоправда, у цей час (орієнтовно до 1924—1925 рр.), працюючи на різних адміністративно-державних посадах у системі радянської влади (зокрема завідувачем повітового відділу освіти), майбутній драматург більше симпатизував національній ідеї в радянській ідеологічній оболонці, яка тоді для багатьох діячів культури, мистецтва, інтелектуального світу України видавалася досить привабливою і перспективною. Та не слабне його увага до традиційно просвітянських ідей. Це відбилося у циклі документально-педагогічних нарисів «По весям и селам», написаному російською мовою і видрукованому в одеському педагогічному часописі «Наша школа» протягом першої половини 1923 р.

У першій частині цих нарисів-роздумів міститься невеличкий розділ «Украинская семинария», де М. Куліш виклав факт своєї зустрічі з представниками «Просвіти» початку 20-х років. Розповідаючи про наполегливість та цілеспрямованість діяльності просвітян, він виділяє їхнє вміння захоплювати своїми намірами й прагненнями широкі верстви громади, підкреслює постійність симпатій до просвітян та просвітянських гасел і програм.

М. Куліш ніби проводить своєрідну ватерлінію між світоглядно-педагогічною системою, в якій працює сам, та концептуальною сутністю «Просвіти». Він визнає, що «Просвіта» й на початку 20-х років залишається незмінним виразником і речником національних ідей та цінностей.

Симптоматичною є також та обставина, що майбутній драматург не просто прихильно ставився до діяльності «Просвіти», а й підтримав її роботу щодо створення й функціонування української семінарії. Той конкретний результат діяльності «Просвіти» М. Куліш, сам недавній голова одного з осередків цієї організації, активний учасник педагогічного життя на українському півдні, зарахував до виявів нового — того, що активно живе, прагне утверджуватися й розвиватися.

Працюючи на початку 20-х років в Олешках у системі повітової освіти, Микола Куліш фактично продовжував педагогічні справи, розпочаті ще у «Просвіті»: організовував школи, відновлював ті, що були закриті під час війни, створював дитячі садки, ясла й притулки [2, 721]. Тоді ж він укладає першу українську абетку (буквар) для початкової школи, назвавши її «Первинка». Це було перше українське видання такого роду.

Абетка виявилася не лише просвітницьки необхідною для південного регіону, а й літературно цікавою. Вона будувалася на класиці української художньої культури й містила деякі твори самого М. Куліша, що підтверджує у своїх спогадах Антоніна Куліш: «Для цієї «Первинки» Микола використав той педагогічний матеріал, що я зібрала, працюючи у школі, — я мала вже шестирічну практику роботи по українських школах, — решту ж вибрав з Шевченкового «Кобзаря», додавши ще й своїх віршів та коротеньких оповідань» [2, 721].

Організовуючи школи, дбаючи про учнів та вчителів, М. Куліш неодноразово пішки ходив хуторами, селами й містечками Херсонщини, знайомлячись зі станом педагогічних справ у рідному краї. У голодні 1921 та 1922 роки він доклав неймовірних зусиль, щоб урятувати багатьох школярів від смерті й зберегти від розпаду численні маленькі школи…

Педагогічні турботи й клопоти допомагали М. Кулішу глибше відчути і зрозуміти сюжети й характер навколишнього життя. Цілком закономірно, що школа ставала одним з вагомих чинників формування літератури та розвитку українського літературно-художнього руху.

Працюючи з кінця 1922 р. в системі губернської освіти в Одесі, М. Куліш продовжував перейматися проблемами організації та розвитку національної школи, вважаючи, що її першочерговими завданнями є збереження і підтримка української культури, ментальності, національної самоповаги.

Ці питання набувають для нього дедалі більшої педагогічної та соціокультурної ваги. Освітянин і просвітитель, він виступає за «добре знання української мови, культури, історії» [1, 405], підкреслює неабияке значення національного питання для формування юної особистості й особистісної та громадської свідомості.

У статті «Чергова справа» (1923), яка вважається чи не першою україномовною публікацією Миколи Куліша, він розмірковує над змістом та еволюцією цього питання в сучасній Україні. Автор говорить про те, що протягом 1921—1922 років ставлення до національних проблем було таким, що не могло й не змогло істотно зрушити з місця справу розвитку й підвищення національної самосвідомості українського суспільства. М. Куліша турбувало, що у ті часи ставилися «до національного питання цілком формально, абияк». Він висловлюється дуже рішуче, стверджуючи, що національне питання «виростає в задачу надзвичайної ваги» [1, 405].

Микола Куліш виступав за реальний розвиток та поширення української культури, нагадуючи, що південь є історично українською землею, на якій, втім, квітнуть також інші національні культури. Актуальне соціальне й педагогічне завдання він вбачав у тому, щоб повернути українському півдню ознаки і якості регіону з домінуючою українською культурою та ментальністю.

У статті «Чергова справа» він, користуючись образно-асоціативними прийомами, з сумом пише про українські школи — ці острівці народної вкраїнської культури: «Так собі, як то кажуть, на насіння росте вона» [1, 405]. Реальний стан української мови, культури на півдні України М. Куліш вважав украй незадовільним.

Влітку 1924 р., розмірковуючи над проблемою долі й функціонування українського слова в Україні, М. Куліш констатував: «Немає живої природньої української мови. Це наша трагедія. Як не прибрана вона, а все ж таки світиться руський кістяк» [1, 500]. Критеріями національного, за логікою М. Куліша, є органічна відмінність, самобутність, неповторність фактичної й духовної наповненості певних явищ.

Микола Куліш пов'язував боротьбу за національне зі зміною суспільної психології щодо всього з ним пов'язаного. Особливо ж його хвилював стан українського слова, яке він вважав «занехаяним». Він ставив за мету перебороти зневажливе ставлення до української мови, стверджуючи, що для цього треба, аби українське начало активно й повнокровно входило у свідомість різних верств національного суспільства. На думку М. Куліша, перебороти існуюче ставлення «до занехаяного вкраїнського слова можна буде тоді, коли те слово стане чутним не тільки на базарі, в хаті, на степу коло ниви, а залунає в державних установах, в школі, серед інтелігенції…» [1, 406—407]. Він був переконаний, що українська мова повинна стати основною для національної державної еліти та освічених верств суспільства і що це має сприйматися як невід'ємна риса інтелекту й високого рівня загальної та особистісної культури.

Щоб змінити статус українського начала в суспільстві, М. Куліш пропонував суттєві зміни до шкільної системи освіти та виховання. Він наголошував на тому, що в національній справі школа відіграватиме першорядну, якщо не головну, роль і виступав за перехід навчання й виховання на українську мову [1, 407].

Національне було для нього світоглядною категорією. Він стверджував, що треба формувати, розвивати й поглиблювати національні домінанти як окремої особистості, так і суспільної свідомості. У статті «Чергова справа» майбутній драматург пропонував розвивати національну свідомість шляхом різноманітних соціопедагогічних рішень, прийомів, у тому числі й адміністративних: «По всіх чисто школах й дитячих будинках, без ніякого винятку, з четвертого року навчання вводиться українознавство (мова, історія культури, географія); викладається теж українською мовою» [1, 407].

Водночас його світоглядна й педагогічна позиція була гнучкою. Виступаючи за те, щоб українська мова вивчалася й звучала скрізь, він, проте, не був апологетом її тотального домінування і зазначав, що в школах і дитячих будинках національних меншин, де запроваджуватиметься вивчення української мови і культури, викладання, втім, має здійснюватися рідною для дітей мовою.

М. Куліш був прихильником того, щоб виховувати смаки й свідомість позитивною аурою українського начала й українського світу, актуалізуючи різноманітні історико-духовні та образно-творчі досягнення нації. Національне має стати повсякденною частиною, незамінним, інколи й підсвідомим компонентом побуту, життя, формування особистості. За соціокультурною концепцією М.Куліша, важливо активізувати весь арсенал національних та народних надбань, «треба читати вкраїнську класичну літературу, прислухатись до народної мови, виявляти всю її красу й милозвучність, збирати пісні, приказки, окремі влучні та соковиті слова і речення» [1, 408].

Національне як світоглядна домінанта, як система цінностей, як органічний стан і внутрішня самоідентифікація особистості послідовно й різноманітно були виражені Миколою Кулішем і у художній творчості.

Розробка проблем, пов'язаних із цією категорією, стала фундаментальною, базовою якістю в Кулішевій драматичній спадщині. Він свідомо виходив з необхідності розвитку проблематики національного життя, обґрунтування національних аспектів і пріоритетів у сучасній літературі. Зосередженість українського художнього мислення на національних питаннях драматург вважав конче актуальною й онтологічно значущою.

Свою позицію щодо категорії національного в літературі, мистецтві Микола Куліш задекларував у виступі на театральному диспуті в Харкові 1929 року. З літературознавчою вправністю він виокремив сутність цієї проблеми, зазначаючи: «...Ми маємо обминання в нашій літературі таких важливих, пекучих проблем, як, припустімо, проблеми національної. Я питаю тут, як я питав і в Москві на літературній нараді: будь ласка, покажіть мені ті твори, де відбито, де освітлено нашу національну політику? Де ті твори?» [1, 460]. І формулював свій висновок: «Я набираюсь сміливості і заявляю тут, що, очевидно, в нашій літературі є настрій обійти цю проблему, бо вона, …грубо кажучи, щодо літературної кар'єри, небезпечна» [1, 460].

М. Куліш обстоював духовне право українського художника, інтелектуала звертатися саме до проблеми національного й інтерпретувати її відповідно до своїх переконань та уподобань. Йому неодноразово закидали, що він занадто захоплюється національною проблематикою та фактично культивує її. Він не тільки не заперечував це, а й наголошував на тому, що національна зосередженість, центричність є стратегічною рисою його творчої діяльності.

На тому ж харківському диспуті він зазначав, сміливо декларуючи свої мистецькі уподобання і громадянську позицію: «А ту ж моду, що зараз існує в літературі відносно національного руху на Україні (в минулому, в часи революції, тільки плямували і тільки ганьбили національне життя і нацрух), я вважаю за шкідливу. А такі тенденції я помічаю не лише в літературі, є вони і в кінематографії і таке інше» [1, 460].

Мотивом України прооркестровано практично всі Кулішеві п'єси. З особливою ґрунтовністю його розроблено у драмах «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Патетична соната». Їхні персонажі часто несуть у собі цей мотив як самоцінність.

Отже, якими б громадськими чи творчими справами не займався Микола Куліш, які б акценти та нюанси не з'являлися у його поглядах, він незмінно звертався до проблем розвитку українського життя, поширення української культури та формування національно зорієнтованої свідомості.

Йому належить визначне місце серед ініціаторів та учасників розбудови національної системи освіти, які опікувалися проблемами статусу й перспективами розвою української мови, формування національної духовної та світоглядної культури. Він концептуально, панорамно й масштабно розгортав національно значущу проблематику в усіх своїх творах.

Микола Куліш був митцем і національним діячем із широким педагогічним і творчим спектром дій, який усім своїм суспільним, драматургічним, інтелектуальним життям так чи інакше служив просвіті (у найширшому сенсі цього слова) українського суспільства, прагнув піднести національну культуру, національний інтелект на європейський та світовий рівень.

 

Література

  1. Куліш М.Г. Твори: В 2-х т. — Т. 2. — К., 1990.
  2. Куліш Ант. Спогади про Миколу Куліша // Куліш М.Г. Твори: В 2-х т. — Т. 2. — К., 1990. — С.695—753.

 

Цитати, які б характеризували Чіпку Вареника

 

«Ішов справді парубок. На перший погляд йому, може, літ до двадцятка добиралося. Чорний шовковий пух тільки що висипався на верхній губі, де колись малося бути вусам; на мов стесаній борідці де-где поп'ялось тонке, як павутиння, волоссячко. Ніс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темні карі очі — теж гострі; лице довгобразе — козаче; ні високого, ні низького зросту, — тільки плечі широкі, та груди високі... Оце й уся врода. Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах та селах. Одно тільки в цього неабияке — дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духова міць, разом з якоюсь хижою тугою...»

 

«Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах та селах. Одно тільки в нього неабияке - дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна смiливiсть i духова міць, разом з якоюсь хижою тугою...»

 

 «На самому краї села, од вигону, стояла невеличка хатка, вікнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкі хлівці, повіточки; трохи далі — тік; за током — огород; а все кругом обнесено низенькою ліскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вічі. Хата хоч старенька, та чепурна, біла, — видно, біля неї ходили хазяйські руки; двір виметений, чистий; огорожа ціла, хоч і низенька, а ворота дощані-хрещаті.»

 

«Отак жив Чіпка, виростав у голоді та холоді, злиднях та недостачах».

 

«…поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника...»

                   

«А все люди, все люди... Вони в мене й батька одняли, людоїди. вони мене ще змалечку ненавиділи - з іграшок прогонили, йшли повз хату, одхрещувались...»

 

«...поліз у піч, витяг жару у покришку та й виніс у хлівець» – щоб наробити пожежі. Підріс трохи. Почав пізнавати природу. «Як схопить горобеня, як крутне за голівку... Не вспів оком моргнути, – як в одній руці зостався тулубець, а в другій голівка». Ну, з хлівцем зрозуміло, хлівець винен тим, що належить багатому сусідові, тут класова теорія допоможе розібратися, що до чого, а горобеня ж чим завинило? А якийсь горобець, «як жиди Христа мучили, кричав: жив-жив!»

 

«...як скажений бик налітає на хату... Брязь! – одно вікно... Дзень! – друге... Посипалось третє... Грюк! Ногою в двері... Полетіли й двері у сіни. Мотря (мати) з переляку залізла на печі аж у куток. Убіг Чіпка в хату, кричить: – Де вона!.. Де стара відьма!.. Чи не заміж, бува, забажала!.. Може, бахурів завести заманулося?»

 

«А й дитина ж то вийшла — на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне... Тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти жваві, — як дзиґа крутиться, на місці не всидить... Скажеш йому: дай те! дай друге! — як стріла пуститься... Чіпка, як його звали, — не такий, ні! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: «Подай, Чіпко, води!», або — ножа, або — веретено...» То він і почне: «А де ж воно лежить, чи стоїть?» Отак розпитає, повагом устане, повагом піде, підніме й повагом подасть...»

 

«Виродок іде! — кричить, забачивши здалека Чіпку, білоголовий хлопчик. — Запорток! — підхопить другий. — Ходім до нього!»

 

«— Що то, бабусю? — указує на зорі.

— То? — Зорі.

— Що ж то за зорі?

— То — янголи дивляться! У кожного є свій янгол: то-то він і пильнує за душею, стереже її, щоб, бува, що лихе не спіткало. Отож — як зірочка покотиться, — то душа переставиться... Душа переставиться — і зірочка покотиться — щезне...

Такі казочки бабусині, при самотньому житті, осторонь од товариства, пластом ложилися на дитячий розум, гонили в голові думку за думкою, гадку за гадкою. Глибоко западали вони в його гаряче серце, а в душі підіймали хвилю горою — з самого споду до верху».

«Воля для чоловіка вільного — чарівниче слово, а для невільника — мед — п'яне чоло. Воно, як дурманом, як хмелем, затуманить усі його думки, гадки, надії: усе для його вмерло, оглухло, одно воно зосталося, одно воно тільки й сяє й гріє по темному шляху його темного життя...»

 

«...кожному вільно, що хоче казати й думати!.. Тільки не кожному дано знати... заглянути в чужу душу, зрозуміти, що там і до чого, подивитись у чуже серце...»

 

«Робиш, щоб було що їсти, їси, щоб здужав робити».

 

«Життя, кажуть, зжити — не поле перейти. Життя — що погода. Як серед ясного літнього дня, коли сонце аж пече, так гріє та світить, дивись: де не взявся вітер, надув-нагнав з усіх боків чорні хмари, — заклуботались вони; насупилось небо... заховалось сонце — похмуріло... загуло, закрутило, закушпелило шляхом... Зиркнула блискавка, загуркотав грім... гряк! трісь!.. Отакечки й тут. Оце тихо й мирно, любо та мило... гульк! — не вспів озирнутись, як повернуло на негоду...»

 

«То ще тільки один бог милосердний держить нас на світі, а то б нас давно треба виполоти, як твар нечестиву. Дивись: вівця!.. Що вона кому заподіє?.. Нікому нічого!.. Ходить собі, щипле травицю зелену... вівця, та й годі!.. А ми й її ріжемо, ми їмо її, як вовки голодні... І чого ми тільки не їмо?.. А воно то все — гріх! Усе нам оддячиться на тім світі, все... Грішні ми, прокляті душі! Ми не тільки над скотиною знущаємося, — ми й свого брата часом черкнемо... Бач! У брата — он те й друге, а в мене ні сього, ні того... Заріжу, мовляв, брата, — добро його поживу! І ріже чоловік чоловіка... Ріже — забув і думати, що йому на тім світі буде?!. Лихий його путає, — він і ріже... Ох, грішні ми, прокляті душі!»

 

«Закипіла в Чіпки у руках робота. Найняв плуг, волів, зорав поле, засіяв, заборонив; зійшло — як щітка! У косовицю став за косаря — викосив дванадцять копиць сіна. Є чим овечок узиму годувати. Настала жнива — місячної ночі жне. Розгорювався десь на десять рублів; купив у заїжджого цигана стару кобилу; звозив хліб, поставив у току: отакі скирти понавертав!

Дивуються люди, що Чіпка до хазяйства такий удатний! А Чіпка, дивись, у же й хліб вимолотив, сама солома стоїть — завалив увесь город ожередами. Скоту нема. Продав Чіпка більшу половину соломи, кілька мішків хліба, та восени купив корову на ярмарку».

 

«Скрізь неправда... скрізь!» — шептав він. «Куди не глянь, де не кинь — усюди кривда та й кривда!.. Живеш, нудишся, тратиш силу, волю, щоб куди заховатись від неї, втекти від неї; плутаєшся в темряві, падаєш, знову встаєш, знову простуєш, знову падаєш... не вхопиш тропи, куди йти: не знаходиш місця, де б прихилитися... Сказано: великий світ, та нема де дітися!.. Коли б можна, — весь би цей світ виполо-нив, а виростив новий... Тоді б, може, й правда настала!..»

 

«Кожен з нас несе гріх за собою... Чого ж одному прощено, — один забувся про його, наче спокутував, а мені — нема ні забуття, ні спокути... І не карали — винуватий... Де ж та правда на світі?!»

 

«То був болісний лемент душі, глибока враза серця, — нікому не відомі, окрім матері... Тільки одна мати вміла разом кохати свою дитину й ненавидіти, жалкувати й проклинати; бажати бачити, чути — й не дивитися, не слухати».

 

«Старе серце завжди шукає, де б його погрітися, кому б його посвітити на прощання своїм погаслим світом...»

 

«Тільки не кожному дано знати... заглянути в чужу душу, зрозуміти, що там і до чого, подивитись у чуже серце... Гляньте в його правдивим оком, то й побачите: що там діється, що там витворяється, які іноді тяжкі муки гнітять його, яке лихо розриває...»

 

«Злодійкувате життя не по душі самому запеклому злодієві. І в такого іноді бувають часи, що оступлять його добрі думки, мучать його, розривають... Чоловіча совість не замирає в самій запеклій душі».

 

«На душі важко, на серці сумно — аж мов нудно. Так буває тоді, як серцем чуєш якесь лихо, а назвати його не вмієш. Хвилини тоді здаються за часи, часи — за дні, дні — за роки... Черв'як швидше плазує, ніж такі хвилини... І хочеться вперед заглянути, подивитись — що з того буде, і страх обіймає, аж волосся на голові підіймається, серце каменіє...»

 

«Життя, — що стерняста нива: не пройдеш, ноги не вколовши».

 

«Мотря тихенько вийшла надвір – та трохи не омліла. Перед нею стояла літ десяти дівчинка в одній сорочці, об'юшеній кров'ю, боса, розхристана, розпатлана – стояла й трусилася...

– Я з хутора... розбишаки були... усіх побили… порізали… постріляли... батька... й матір... діда... бабу... й дядьків... маленького братіка... усіх... усіх... Одна я зосталася... одну мене не знайшли».

 

«Дожидати страшного страшніше, ніж його переживати».

 

«Скот, мов, ніколи не реве без нужди... як вертається додому та реве — то він радіє, що скоро дома буде, та спочине... А може, голодний, то поїсть, підживиться...»

 

Приказки та прислів'я  про кохання та шлюб

Любов сильніше смерті.

Любов - не пожежа, займеться – не потушиш.

Любов, як перстень, не має кінця.

Нужда в вікно, а любов у двері.

Хоч у курені, аби до серця мені.

Хоч борщ без сала, аби душа пристала.

Сухар з водою, аби, серце, з тобою.

Різні по вдачі – міцні на любов.

Старої любові й іржа не їсть.

Куди серце летить, туди й око глядить.

Душа душу чує, а серце серцю вість подає.

Нехай мене той голубить, а хто вірно мене любить.

Як гляне – серце в’яне.

В неї брові до любові, а устоньки до розмови.

Хто любить ревне, жаліє певне!

Кого кохає, за тим і зітхає.

Болить серденько, та плакати стидненько!

Не втаїться кохання, як у мішку шило.

Силою не бути милою.

Не поможуть і чари, як хто кому не до пари.

Невесело в світі жити, як нема кого любити.

Дівчина – як у лузі калина.

Серце ні на що не вважає – свою волю має.

Дій серцю волю – заведе в неволю.

Кров не вода, а серце не камінь.

Дівчина, як тінь: ти за нею – вона від тебе, ти від неї – вона за тобою.

Гонить дівка парубка, а сама від нього не йде.

Рукавом сльози втирає, а очима на парубків зиркає.

Так тебе люблю, що як не виджу, то вдень спати не можу!

Закохався, як чорт в суху вербу.

Як не бачу – душа мре, а побачу – з душі пре.

Я його так люблю, як сіль в оці, а кольку в боці!

Так любить, як порох у оці.

Вона за ним сохне, а він і не охне.

Бери жінку в одній льолі, аби була до любові.

Є що їсти й пити, та нема з ким говорити.

Вибирай жінку на цілий вік.

 

 

Лахвич Світлана

 

Драма-феєрія Лесі Українки «Лісова пісня»

(конфлікт мрії і дійсності)

Проживаючи довгий час (із вересня 1911 року) у Кутаїсі, влітку (25.07.) 1911 року Леся Українка пройнялася ностальгічним настроєм, тугою за рідними краєвидами, які своєю ніжністю так контрастували із велично-суворим кавказьким пейзажем; в результаті невідомого внутрішнього імпульсу протягом приблизно десяти днів письменниця створила драму-феєрію «Лісову пісню».

 «Лісова пісня» органічно «вписується» у загальноєвропейський історико-літературний контекст та систему філософсько-естетичних уявлень кінця ХІХ – початку ХХ століття спорідненістю тем, мотивів, образів, елементів стилю. Дослідники зазначають, що «Лісова пісня» так чи так споріднена з багатьма творами європейської літератури, серед яких «Сон літньої ночі» В. Шекспіра, «Затоплений дзвін» Г. Гауптмана, «Синя птаха» М. Метерлінка, а також української – «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського, «Мавка» І. Франка, «Над Дніпром» О. Олеся.

За жанром “Лісова пісня" – драма-феєрія. Тут діють фантастичні постаті та реальні люди. Важливу роль, у творі відіграє природа. Вона бере активну участь у розвитку сюжету, допомагає героям у розкритті їх харак­терів, взаємовідносин, переживань. Природа виступає у драмі як найвища краса і гармонія. Грубе втручання у неї означає нищення краси та порушення гармонії, що веде до породження зла.

Люди принесли в ліс свої клопоти, своє прагнення власності, яке потягнуло за собою сварки, буденщину, міщанську тупість, тобто принесли у казковий світ реальну дійсність. Негативні риси найповніше виявляються в хаpактеpах Килини і матері Лукаша. Конфлікт драми побудований на зіткненні цих двох сил. Матері Лукаша не потрібна його гра на сопілці, не потрібні квіти, посаджені Мавкою коло хати, не потрібна чарівність пpиpоди. Hа думку старої, Мавка всього лиш "розпатлана" дівчина, недоречно вдягнена, бо її одяг не вигідний при роботі. Мати мріє про іншу, кращу робочу силу, яка в її понятті має назву невістка. Не краща й Калина, "вдовиця моторненька". Вони обидві фальшиві і лицемірні жінки, кожна переслідує свої корисні цілі: одна -  заполучити здорову робочу силу і корову "туpського заводу", інша - молодого, гарного хлопця та його "гpунтець і хату". Коли ж отримують бажане, то стають уїдливі, лихі, відверто нахабними і ворожими одна до одної, постійно сваряться. Це типові волинські жінки, серед який пройшло дитинство поетеси. Типово вирішується і конфлікт між Лукашем, Мавкою і Калиною - він закінчується перемогою буденщини, інертності: Лукаш сватає Калину, а Мавка провалюється в володіння камінного марища "Того, що в скалі сидить". З останніми квітами і вижатим стиглим житом полягло і кохання Лукаша до Мавки. І ось вже бродить по лісу мов вовкулак Лукаш, збирає своє пожитки і тікає від злиднів, що обсіли її, Калина, а замість села лишається попелище. І тільки пpиpода устами Мавки виголошує: "Hі, я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає." Так Леся Українка підводить читача до висновку, що любов, краса і пpиpода вічні і нетлінні.

В основі головного конфлікту «Лісової пісні» лежить вічна суперечність між високим покликанням людини й тією буденщиною, яка часто руйнує поезію людської душі. Мавка — дівчина з лісу. Пробуджена до життя весною та грою на сопілці Лукаша, вона оживає. З багатою, щедрою душею прийшла Мавка до людей. Від чистого кохання розквітає та збагачується душа «людського хлопця» Лукаша. Але на перешкоді їхнього щастя стоять буденні людські клопоти, які поступово засмоктують у своє болото Лукаша. Меркне в його душі все прекрасне, властиве його поетичній натурі.

Лукаш гине, зрадивши себе самого, не зумівши «своїм життя до себе дорівнятися». Але життя не можна вбити, як і вічного прагнення людини до щастя, до краси. До волі й добра.

Джерелом естетичної свободи фіксуються почуття: вибір здійснюється поміж любов'ю й ненавистю, між серцем і розумом; в наслідок чого розкривається конфлікт мрії і дійсності…

Образ Лесі Українки піднявся над епохою її слово було і її великим ділом. Талант письменниці виявився як в поезії, так і в драматургії, про що й свідчить «Лісова пісня» — один з найкращих поетичних творів світової літератури.

Література

  1. Їм промовляти душа моя буде: “Лісова пісня” Лесі Українки та її інтерпретації / Упоряд. В. Агеєва. – К.: «Факт», 2002.
  2. Міщенко Л. Леся Українка. – К., 1986.
  3. Скупейко Л. Міфопоетика «Лісової пісні» Лесі Українки. – К.: «Фенікс», 2006.

 

Колекція афоризмів про лідерство

  • Лідер ідеальний, коли люди практично не підозрюють про його існування. Лідер не дуже хороший, коли люди підкоряються й звеличують його. Він зовсім поганий, коли вони нехтують ним. Якщо ви не поважаєте людей, то й вони не будуть поважати вас. Гарний лідер той, хто мало говорить, але робота його робиться й цілі його досягаються. А його люди говорять: "Ми все зробили самі". Лао-Цзи
  • "Ви можете домогтися чого завгодно в житті за умови, що вам буде не важливо, кому дістануться лаври".   Трумен Гаррі
  • "Справжнє лідерство припускає терпляче ставлення до критики й завзяте прагнення до досягнення бажаної мети".   Шмідт Ерік
  • "Деякі люди, бачачи речі такими, які вони і є, запитують: "Чому так?" Я бачу речі такими, якими вони ніколи не були, і запитую: "Чому б і ні?"".   Шоу Бернард
  • "Багнети здатні на все, крім одного - не можна на них всидіти".   Талейран, державний діяч
  • "Кращий керівник той, кому вистачає розуму, щоб підбирати підходящих людей для роботи, яку потрібно виконати, і досить стриманості, щоб не втручатися в їхню роботу, поки вони її виконують".   Рузвельт Франклін
  • "Якщо ти непередбачуваний - ти непереможний".   Кастанеда Карлос, письменник
  • "Єдиний спосіб навчитися керувати - керувати".   Джей Ентоні
  • "Хваліть голосно, лайте тихо".   Катерина Велика, імператриця
  • "Ти гарний рівно настільки, наскільки гарні люди, яких ти наймаєш". Крок Рей, засновник мережі McDonalds
  • "Світ ділиться на тих, хто робить справу, і тих, хто отримує похвалу. Постарайтеся, якщо зможеш, належати до першої категорії. Там набагато менше конкуренції".   Морроу Дуайт
  • "Нашим людям подобається, коли їх ведуть, а не коли підштовхують". Боулт Адріан, диригент
  • "Ви не станете лідером, якщо спочатку не навчитеся наслідувати й бути веденим".   Тіоріо
  • "Упевненість у собі в сполученні з непевністю у всьому іншому - наріжний камінь справжньої могутності".  Джуффін Халлі
  • "Краще просити прощення, чим просити дозволу". Невідомий Лідер
  • "Ніколи не пізно стати тим, ким ти міг би бути".   Эліот Джордж
  • "Часто в реальному світі процвітають не розумні, а хоробрі".   Кійосакі Роберт
  • "Людина росте разом з величчю своїх завдань".  Юнг Карл
  • "Гарний лідер знає, що мало що здатне так деморалізувати, як неробство, і солдати воліють ризикувати життям у сутичці, чим перечікувати "нудну війну".   Берн Ерік
  • "Підлеглі жадають від своїх лідерів якихось абсолютних якостей, так що в основі своїй кожен успішний лідер - це харизматичний лідер". Берн Ерік
  • "Той, хто переборює інших, має владу. Той, хто переборює себе, має силу". Лао-Цзи
  • "Якщо ви хочете бути лідером, ви повинні втілювати в собі ті якості, які очікуєте або жадаєте від своїх підлеглих".   Ейдер Джон
  • "Лідерство - це вміння ефективно спілкуватися й організовувати людей". Ейдер Джон
  • "Все велике в нашому світі трапляється тільки тому, що хтось робить більше, ніж зобов'язаний".  Гмайнер Герман
  • "Якісне керівництво - це вміння змусити людей робити те, чого вони не люблять, і переконати їх у тому, що їм це подобається". Трумен Гаррі
  • "Я вимірюю успіх людини не по тому, як високо він здійнявся по сходах успіху, а по тому, наскільки він здійнявся після того, як упав".   Паттон Джордж
  • "Вірте в людей, і вони зроблять все, щоб виправдати вашу довіру". Максвелл Джон

 

 

Володимир В'ятрович

 

Історія з грифом "Секретно".

Finita la tragedia Миколи Хвильового

Його життя було зіткане із суперечностей. Етнічний росіянин та ідейний комуніст, який став одним із символів "українського буржуазного націоналізму".

Читаючи біографію Хвильового важко відтворити в уяві його цілісний образ. Схоже, він був чудовим актором, який вміло надягав потрібні маски. Улюбленою була роль безтурботного і навіть безвідповідального блазня.

Саме за цією маскою Хвильовий намагався заховатися у часи, коли усіх змушували грати за одним жорстоким сценарієм, написаним вождем усіх народів.

Саме вона дозволяла водночас відмовлятися від своїх поглядів і бодай іноді залишатися самим собою.

Проте декорації, підготовлені сценаристом, не призначалися для комедій, тому останнім актом у житті безтурботного блазня стала трагедія.

"Правильним" комуністом Микола Хвильовий був недовго, десь до середини 1920-тих. Як тільки його письменницький талант набрав сили, він швидко почав вибиватися із рівних лав "пролетарських письменників".

Він голосно заявив про себе в часи, коли радянська влада змушена була загравати з українцями, впроваджуючи політику "українізації". Тоді письменникам і поетам дозволялося багато такого, за що згодом та ж влада їх і розстрілювала.

Та навіть на цьому доволі ліберальному фоні вона не могла не помітити сформульваного Хвильовим радикального гасла "Геть від Москви!". Адже минуло зовсім небагато часу, відколи чекісти придушили визвольний рух в Україні.

Тож не дивно, що в 1926 році ще донедавна цілком лояльний комуністичний письменник потрапляє на сторінки таємного аналітичного документа ГПУ "Про український сепаратизм". Чекісти відзначали: після припинення збройного повстанського руху на теренах України в середині 1920-тих боротьба перейшла у іншу площину.

"Термін "культурної роботи", – читаємо в документі, – заступив гасло збройної боротьби за незалежність, що провалилося". В такій ситуації творчість Хвильового могла стати небезпечною зброєю в боротьбі проти влади.

Тоді ж у 1926 письменник добився ще більшого "визнання" – у листі до членів Політбюро ЦК КП(б)У його критикував сам Йосиф Сталін. Микола Хвильовий зрозумів, що зайшов надто далеко, тому вирішив зробити крок назад.

4 грудня 1926 року з'являється перший, але не останній "покаянний" лист, в якому письменник разом зі своїми друзями і колегами по літературі Олесем Досвітнім та Михайлом Яловим зрікався власних політичних та ідеологічних "помилок". Через три місяці після цього з'являється ще одне "покаяння", цього разу вже особисте.

Наскільки щирим був Хвильовий? Відповідь на це питання можна побачити у донедавна таємних документах чекістів, які збирали інформацію на письменника. Отож, тут маємо донесення секретних агентів, де висловлюється сумнів у щирості каяття.

Врешті в перехопленому чекістами листі Хвильового до Михайла Ялового він сам пише "Ми написали "зречення"? Написали. Чого ж іще від нас вимагають? Лизати комусь задницю чи що?". Він просто грав роль, яку від нього очікували, сподіваючись таким чином уникнути небезпеки. Але чекісти його розкусили.

"М. Хвильовий заявляє, що він "редакційній блазень"... Адже все одно ніхто не повірить, що він всерйоз писав оті безглузді дурниці. Ну а блазневі дозволено все... Наш блазень є людина нормальна, не "в стані афекту", цілком свідома щодо своєї поведінки. А така людина відповідає за свої вчинки повною мірою".

Це фрагмент із цікавого тексту "Нове амплуа Миколи Хвильового" невідомого автора, ймовірно співробітника ГПУ, який поруч із секретними донесеннями агентів підшито у справу-формуляр письменника.

Сама справа з'явилася в 1930 році, у ній почала накопичуватися інформація, яка могла б стати підставою для арешту та подальших репресій. Її поява засвідчила – Хвильовий, на думку влади, остаточно перетнув межу дозволеного і мав бути знищений, або морально, або фізично. Хоча, швидше за все, і морально, і фізично. Та починали все ж з першого.

Саме тоді, в 1930 році, в Харкові почався гучний процес проти Спілки визволення України, яким по суті започатковано показові винищення української інтелектуальної еліти.

Запідозрений у схильності до українського націоналізму Хвильовий отримує шанс відмежуватися від своїх поглядів, публічно звинувативши у цьому гріху інших, зокрема оголошеного лідером СВУ Сергія Єфремова. І він це робить.

Проте знову доходить у цих звинуваченнях до межі фарсу, заявлючи: судити слід не лише "єфремовщину", але й "хвильовизм", якого він успішно зрікся.

За таку заповзятість у боротьбі з "контрреволюцією" Хвильовий ніби врешті здобуває милість влади – на його захист виступив сам керівник українських комуністів Станіслав Косіор.

Проте так само, як нещирими були покаяння, фальшивим виявилося й прощення.

Чекісти продовжували накопичення інформації про Миколу Хвильового, якого щільно обсадили агентами. Сексоти, приховані під оперативними псевдонімами "Літератор", "Донбасівець", "Юнак", та інші уважно слідкують за ним вдома і на роботі, записують його висловлювання у своїх донесеннях, фіксуючи необхідний чекістам компромат.

З 1931-го справа-формуляр поповнюється новим видом документів – витягами із свідчень заарештованих представників української інтелігенції. Слова уже визнаних "ворогами народу" стають неспростовними звинуваченнями у причетності до антирадянських злочинів.

Відтак кільце оточення довкола письменника ставало з кожним днем щільнішим і пастка ось-ось мала закритися. Чергове каяття колишнього літературного бунтівника у 1931 році лише на короткий час відтягнуло останній вирішальний момент.

Хвильовий розумів, що блазнювання його уже не врятує. Воно ставало тим паче недоречним в умовах, коли довкола почала розгортатися справжня, а не театральна трагедія. Під косу репресій потрапляли дедалі більше людей, які ще нещодавно творили основу культурного та політичного життя суспільства.

Врешті в 1932 році розпочалося розгортання ще однієї страшної операції, яка мала забрати життя мільйонів людей – Голодомору.

Якби Хвильовий бажав не помічати того, що робиться довкола, можливо, йому це вдалося б – адже його, жителя столиці, представника привілейованої комуністичної верстви голод не зачіпав.

Проте письменник не хотів ховатися від правди, навпаки у квітні 1933 року поїхав селами Харківщини. Побачене переконало: голод зумисно організований владою. Тією самою владою, за яку він боровся в 1919-му, до послуг якої став у 1930-ому.

Остаточний злам наступив, коли він дізнався про арешт 12 травня 1933 року Михайла Ялового, свого колеги і товариша, з якими вони спільно кидали виклик системі, що лише народжувалася, а згодом так само дружно "каялися".

Наступного дня, 13 травня до Хвильового прийшли його друзі – письменники Микола Куліш та Олесь Досвітній.

Усі троє розуміли: вже дуже скоро чекісти прийдуть за ними. Вони не помилялися. Олесю Досвітньому залишилося бути на волі менше, як півроку, а жити – менше року.

Миколі Кулішу трохи більше: на волі – півтора роки, серед живих – чотири з половиною. Обидва, зламані чекістами, визнали себе винними у всіх безглуздих звинуваченнях.

Уникнути ще одного каяття та арешту зумів тільки господар квартири. На момент зустрічі із друзями в сусідній кімнаті на нього чекав револьвер та уже написана записка:

"Сьогодні прекрасний соняшний день. Як я люблю життя – ви й не уявляєте. Сьогодні 13. Пам'ятаєте, як я був закоханий в це число? Страшенно боляче. Хай живе комунізм". Під час розмови Хвильовий встав і вийшов у сусідню кімнату, за мить звідти пролунав постріл...

П.С. Справа-формуляр на письменника Миколу Хвильового збереглася в архіві СБУ, переживши війну і неодноразові знищення документів. В 2009 році її підготував до друку і опублікував у книзі "Полювання на "Вальдшнепа". Розсекречений Микола Хвильовий" відомий український історик Юрій Шаповал.

 

 

Цитати і афоризми Олександра Петровича Довженка

  • Сучасне – завжди на дорозі з минулого в майбутнє.
  • Якщо вчуєш жарт, шукай в ньому приховану правду.
  • Прославитись ми можем тільки смертю...
  • Тільки сміхом можна беззлобно знищити зло.
  • Лише сильним дано право на безсмертя...
  • Одержавши крила, людина придбала якості не ангела, а сатани.
  • У вашій любові до життя... я бачу звичайнісінький страх смерті.
  • Людська душа – це чаша для горя.
  • Коли чаша повна, скільки не лий уже, більше не вміститься.
  • Не пролив ти крові ворога в грізну лиху годину, проллєш батькову і братову проллєш!
  • Мистецькі твори треба складати в пам’ять мертвих і в ім’я ненароджених.
  • І стоїть Україна перед нашим духовним зором у вогні, як неопалима купина.
  • Борись в ім’я честі. Якщо доведеться ще раз бути пораненим, проливай свою кров, як благотворну росу, і усміхайся.
  • Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, другий – зорі. Що кому.
  • Життя народу – у жнивах ланів.
  • З усіх пристрастей людських етична пристрасть – єдина достойна і справжня пристрасть.
  • Забудеш товариша, зоставиш у біді – даремно ти на світ рождався.
  • Кладовище – це дзеркало людських взаємин.
  • Коли пристрастей немає, немає мистецтва...
  • Краще загинути в бою, ніж конати в животінні другорядного пасинка.
  • Людська душа – це чаша для горя. Коли чаша повна, скільки не лий уже, більше не вміститься.
  • Ми народ безцвітний, наша немов один до одного непошана, наша відсутність солідарності і взаємопідтримки, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно разючі і об'єктивно абсолютно не викликаючі до себе ні в кого добрих почуттів, бо ми їх не заслуговуємо... У нас абсолютно нема правильного проектування себе в оточенні дійсності і історії.
  • Навчіть поважати, шанувати й любити людську особистість, виховайте у молодих повагу до старших, хоча б до батьків, і кладовища самі прикрасяться.
  • Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців.
  • Не пролив ти крові ворога в грізну лиху годину, проллєш батькову і братову проллєш!
  • О трибуно! Скільки дурнів сходило з тебе переможцями
  • Письменник, коли він щось пише, повинен почувати себе вповні на висоті найвищого політичного діяча, а не учня чи прикажчика.
  • Прощаю всіх, хто заподіяв мені зло. Не хочу носити в душі зла.
  • Сама доброчинність стає пороком, коли застосовують її помилково.
  • Світе мій, чому любов до свого народу є націоналізм? В чім його злочин? Які нелюди придумали отсе-от знущання над життям людським?
  • Там, де виховують рятуватись, не перемагають.
  • У найголовнішому художник завжди самотній.
  • Щастя, щастя... Є речі набагато значніші, ніж щастя, набагато глибші і, якщо хочете знати, набагато достовірніші.
  • Як тяжко, і болісно, і страшно бути бездітним в житті і в творчості.
  • Ящірка не гірше за орла досягає найвищих гірських верховин.
  • Бог в людині. Він є або немає. Але повна його відсутність — це великий крок назад і вниз. В майбутньому люди прийдуть до нього. Не до попа, звичайно, не до приходу. До божественного в собі. До прекрасного. До безсмертного. I тоді не буде гнітючої сірої нудьги, звірожорстокого, тупого і скучного, безрадісного будня.
  • Дурень – не обов'язково Іванушка-дурачок. Дурень нині часом закінчує два факультети, займає високі посади, має ордени, партстаж. Він часом здається зовні ніби звичайною людиною.
  • Мені хотілося розсунути рамки екрана, відійти від шаблонної розповіді і заговорити, так би мовити, мовою великих узагальнень.
Категорія: Додатки | Додав: anderyb (27.12.2014)
Переглядів: 1481 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
...
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
...
Вхід на сайт
Copyright MyCorp © 2024
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz