Понеділок, 10.12.2018, 18:59
Знання - знаряддя, а не ціль...
 Персональний сайт учителя Балуєвої О.В.

Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Корисні лінки

Міністерство освіти і науки

Селидівський відділ освіти

Методична служба Селидового

Сайт Гірницької ЗОШ №17

У професіоналізмі - дія!

Пошук
Статистика
Головна » Статті » Порфоліо » Позоурочна діяльність

ХV Всеукраїнський конкурс учнівської творчості

Країна Кобзаря

Поглянь навколо,– квітне ненька Україна –

Земля Шевченка і прийдешніх поколінь.

Його і наша безталанна Батьківщина,

Тараса рідний і посмертний дім.

 

Це та земля, яку любив без тями,

І за яку готовий вмерти навіть був.

Земля, що вмита гіркими сльозами,

І вічний храм, яким він не забув…

 

За Україну ти боровся, словом бився!

Поглянь із неба: виграв ти цей бій?

Аби ти бачив, це і не насниться…

Ну а не бачиш, то словам повір.

 

Ти не хвилюйся, ми тепер багаті.

З душею бідною і серцем кам'яним.

Ми дах залізний маємо на хатах,

Діряву стріху не латаєм в голові.

 

За що боровся? І за що страждав ти?

Чи не за тих, хто церкву омина?

Чи не за тих пихатих і багатих,

На котрих гнеться бідного спина?

 

За що, Тарасе, ти молився так завзято?

Чи не за те, щоб жили в щасті ми?

А може, за погибель ляха-ката?
Або за матір в стрічках сивини?

 

Я знаю, ти прохав за людство Бога!

За старість гідну скривджених батьків.

За те, щоб світлою була наша дорога

І за знедолених прохав Отця синів.

 

Поглянь, навколо квітне нова Україна.

Вона молитвами Шевченка ожива.

Я вірю в те, що житиме щасливо

Моя країна і країна Кобзаря!!!

 

 

 

Все почалось у Моринцях

Колись давно, у позатім столітті

Все почалось… В Моринцях, в хаті кріпака –

Новонародженого крик… Спеленутий в лахміттях

Лежав хлопчина, і йому судилась доля нелегка.

 

Що випаде йому?.. Батьки зітхають в безнадії:

«Для пана ще одна кріпацькая душа».

І в матері під каганцем блищить сльоза на віях –

В невільничий життєвий шлях він вируша.

 

Але Фортуна і підступна, і примхлива

Тарасові до віршування й малярства талант дала.

Та не дала спокійний нрав ця панночка зрадлива,

Щоб доля генія крізь хащі й терни пролягла.

 

Але це все з малим Шевченком в майбутті ще…

А поки голосний дитячий плач

Ніяк кріпачка-мати не вколише…

«Спи, синку, Бог боронить хай тебе от всіх невдач».

 

І чи почує Бог ту мамину молитву?

Чи відведе від немовляти каверзи і зло?

Але що це Кобзар незламний і поет великий

Родивсь в Черкащині – Вкраїні повезло!!!

 

 

 

 

Дитинство Тараса

Всі знають, що дитинство – безтурботний час:

Стрибай, пустуй і смійся досхочу…

Але сто фунтів лиха виніс наш Тарас,

Коли на мамин похорон він запалив свічу.

 

Бо батько мачуху у дім привів,

А та перетворила рідну хату в пекло.

А потім й батько… Сам до строку посивів

Й пішов за мамою туди, де тихо, меркло.

 

Нікому не потрібен сирота малий.

Лише сестра Катруся трохи заспокоїть.

Хлопчина схудлий, зморений, блідий

Іде до школи. Може щось засвоїть?

 

Хоч до науки мав і здібності, й бажання,

Та мусив носить воду, піч топить,

А ще від дяка зносить покарання,

Від однокласників глумління всі стерпіть.

 

Та байдуже, зате вже вмів читати

Та, вкравши папірець у п'яного дяка,

В куточку робить спроби малювати.

Найвища радість то для хлопця-сіряка.

 

А далі Енгельгард до себе взяв в покої,

Бо бач, хотів, художник при дворі щоб був.

Та від роботи підневільної, бридкої

Тарас лиш тумаків та окриків здобув.

 

І що поробиш? Ти є панська власність,

А у речей нема думок й почуттів.

Та у Шевченка гартувалась та незламність,

Що потім так клеймила ворогів.

 

Клеймила і малюнком, й гнівним віршем,

Бо знаєм – істина живе стара:

Що не вбиває – робить нас сильніше

Й наснажує, як потічки великого Дніпра.

 

Ось і Тарас, всі випроби пройшовши,

І, витримавши голод, глум і страх,

Ту безталанність й перешкоди всі здолавши,

Залишивсь в пам'яті мільйонів у віках.

 

 

У Петербурзі…

Життя в столиці неспокійне, метушливе,

Як важко тут хлопчині із села.

Але у серці мрія є щемлива,

Що в Академію художню привела.

 

Не шкода юнакові сил, здоров'я, часу…

Він в парках все з натури малював.

Петрове місто – знакове Тарасу,

Бо саме тут художником він став.

 

Закінчивши найкращий «виш» імперський,

Шевченко, мислиться, досяг чого хотів:

Бо гроші мав, і вигляд мав шляхетський.

Та стати вільним так і не зумів.

 

О, воле, ти як та fata morgana…

І бачишся, але до рук не йдеш ніяк,

А у душі болить пекуча рана.

Пан Енгельгард же не відпустить за мідяк.

 

Але хороші люди завжди поруч:

Брюллов, Жуковський – слава їм повік!

Зібравши гроші на торгах власноруч,

Життю на волі задали відлік.

 

Й назовні вирвалась та незрадлива сила,

Що в небо пнеться, має вільний дух,

Що напинає мріями вітрила,

Що незупинним робить кожен рух.

 

Чи мали б ми мислителя й пророка,

Аби не доброта людських сердець?

Отож, прослався пред Шевченком шлях широкий.

Й пішов по ньому наш ратай, співець.

 

 

 

 

 

І світ побачив «Кобзаря»

Все відбулось у місті на Неві.

Тараса мучить спрага віршування.

Він пише твори, що відверто-викривні,

Про Україну та її страждання.

 

Про той народ – «незрячих гречкосіїв»,

Що спину гне в невільничім ярмі,

Про зрадництво і здирництво злодіїв,

Що бенкетують і жирують на крові.

 

Писав, а в серці щем, як та гадюка,

Жалив отрутою, лишав останніх сил,

І краяв душу гострою шаблюкою…

Тарас же не жалів паперу і чорнил.

 

І перші вісім віршів зшив докупи,

Дратуючи рецензорів-нездар,

І, оминаючи всі їхнії підступи,

Нарешті видав славний свій «Кобзар».

 

Та збірка – то послання і донині.

Вказівка, щоби розганяли тучі

Над небом рідним нашої Вкраїни.

І хай засяють і Дніпро, і кручі!!!

 

 

Заслання

За бунтівні вірші Тараса покарали

На десять років страшної муштри.

А ще при цьому і можливість відібрали

Писать та малювать… Казахськії вітри,

 

Спекотний клімат, соляні озера

Висмоктували залишки фізичних сил.

Та найстрашніше, то задухи атмосфера

І вирок – не давать поету ручку і чорнил.

 

Та зболена душа мовчать не в силах.

Тарас творив, ховаючи малюнки і вірші.

І кров із хвилювання розливалася по жилах,

Коли в халяву книжечку запихував мерщій.

 

Дух гайдамацький завжди жив у ньому,

Тому скорити не могли той незалежний нрав.

І він, долаючи хвороби і жахливу втому,

Таки діждав свободу й Україну привітав!

 

 

 

Останні роки життя

 

Вік страдницький Шевченко доживає в Петербурзі,

На рідну землю цар боїться відпускать.

Та як стискається душа в глибокій тузі…

Й Тарас не той, хто буде відступать.

 

Востаннє (втретє) він відвідав Україну.

Пройшов степами, рідне слово вчув,

Згадав з дитинства білену хатину,

Покійних маму й тата пом'янув.

 

Та й зажуривсь… Чом доля нещаслива

Спіткала край, вишневі де садки?

Чому фортуна до людей така зрадлива?

Чом лиш сумні лягають на папір рядки?

 

Хто ошукав, хто винний – зрозуміло.

Та чом народ не штурхне катів трон?

У серці якось болісно й щемливо,

Що згадує він звісну всім поему «Сон».

 

Українці, «схаменіться» та здобудьте волю!

Візьміть палі та кілки і мерщій до бою!

Скільки можна вже терпіти москальську сваволю?

І виборіте своїм внукам кращую долю!

 

 

 

 

10 березня

В цей день чи сіятиме сонце?

Чи співатимуть пташки пісень?

І в холодне сумне віконце

Чи подивиться радісно день?

Мабуть ні, бо і небо відчуло,

Що на землю горе прийшло,

Смутком сірим людей огорнуло

Й ніби серця шматок відтяло.

 

В Україну прийшов день скорботи…

Славний син України – Тарас

Не зумів люту смерть побороти

І, як свічка, розтанув і згас.

На його поховання почет

Розтягнувся на кілька верстов:

Не ховали заплакані очі,

Не жаліли йому молитов…

 

Бо Шевченкове слово вогнисте

Засівалось у людських серцях.

Й проростало погонням врочисто,

І бриніло у всіх на устах.

Не забудьмо його настанови:

Буть в єднанні й братерстві всім,

А ще скинуть невільні окови

І щасливим побачить свій дім!

 

 

 

Дороговказ до незалежності

Я дам тобі пораду, що підкаже шлях,

Не дасть упасти, а підніме й поведе.

Я прочитала у Шевченківських віршах,

Що, хто шукає, той завжди знайде.

 

Шукай свободу, вперто йди до волі,

Не бійся й не жахайся перешкод,

Бо плачуть і сумують верби в полі,

Коли в розпуці український наш народ.

 

Я знаю, все не так вже й просто,

Але, якщо іти, то – до кінця.

Тримаючи упертість в серці гостро,

Торуючи шляхи без манівця.

 

Крізь люте пекло і Тарас пройшов.

Не скаржився, не лаявсь, не кричав,

Бо після пекла волю віднайшов

І нетямущих українців він повчав:

 

«Борітеся – поборете!

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!»

 

 

 

 

Будьмо гідними Шевченка!!!

Я знала «Кобзар» ще з дитинства,

Мені матір вірші ті читала.

В них я бачила шлях до єдинства,

Мов в скарбницю якусь зазирала.

 

Я читаю його і сьогодні,

Але все ж не візьму до тями:

Чом Шевченка думки благородні

Позабуті Вкраїни синами?

 

Настанови чом всі й заповіти

Не сприймають в сім'ї вольній новій?

Починають душею хворіти

У країні його калиновій?

 

Бо сьогодні держава роздерта

І поділена знову на шмаття,

І, здається, крокує уперто

У безодню. Оговтайтесь, браття!!!

 

І згадайте, що ви – українці,

Ще й по суті своїй – європейці,

Що не вижити вам поодинці.

Не дивіться крізь розові скельця…

 

Знайте, щастя тому не буде,

Хто країну свою не любить:

Схаменіться й отямтеся, люди,

Чи весь час нам по світові нудить?

 

Ні! Я бачу майбутнє іншим:

Розійдуться над нами тучі,

Суперечності всі залишим,

У країні єдиній живучи.

 

Я спасибі скажу Вам, Тарасе,

За безсмертя, що в книзі зібрали,

Сподіваюсь, що кожен пронесе

Крізь життя ті вірші, що єднали.

 

Категорія: Позоурочна діяльність | Додав: olenabalyeva (04.01.2016)
Переглядів: 290 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
...
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
...
Вхід на сайт
Copyright MyCorp © 2018
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz