Неділя, 24.09.2017, 22:11
Знання - знаряддя, а не ціль...
 Персональний сайт учителя Балуєвої О.В.

Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Корисні лінки

Міністерство освіти і науки

Селидівський відділ освіти

Методична служба Селидового

Сайт Гірницької ЗОШ №17

У професіоналізмі - дія!

Пошук
Статистика
Головна » Файли » Мої файли

«Витязь молодої української поезії» (Олесь Гончар). Життєтворчість Василя Симоненка.
15.01.2015, 10:01

Мета: розглянути основні віхи життєвого і творчого шляху В.Симоненка крізь світоглядну призму митця-патріота і людини - філософа підвести учнів до усвідомлення втрати такої людини як трагедії національного масштабу; спонукати учнів до роз­думів про значення для людини її зв'язку зі своїм корінням; плекати в одинадцятикласників почуття причетності до свого роду, до своєї нації, удосконалю­вати, навички аналізу пое­тичного тво­ру, виразно-читання, вчити критично осмислювати істо­ричну дійс­ність;  вихо­вувати емпатію,   повагу до глибоких і самодо­статніх особистостей; навчати цінувати чесність, гідність, порядність, людяність.

 

                                                  А мені болить - не догляділи.

А мені болить - не вберегли.

Василь Симоненко

*******************

Посивіла на світанку ненька.

Нагло так ударила зима...

Гляньмо ж в очі віршам Симоненка

Тим, що є, і тим, яких нема.

Т. Коломієць

 

Перебіг уроку

 

  1. Актуалізація опорних знань.

Легенда  (розповідає учень)

     З якої ти країни? — запитала птаха іншу птаху. Я з країни людської мрії...

     Там тепло і любов, там більше сонця, аніж ночі,— відповіла та.

     Казкова птаха не обмовилася. Країна людської мрії існує насправді. Там, у країні мрій, міцніла душа, міцнів для великих справ розум і талант. Проте місця під сонцем тій землі не було, бо називалась вона Україною. Тоді одчайдухи - однодумці з покоління 60-х років розібрали Україну у серця і по краплині, по промінчику виносили її з ночі на світло.

  • Дана легенда, хоч і маленький, але літературний твір, який має свою проблематику. Тож яка проблема порушена у даній оповідці?
  • Чи є ця проблема актуальною?

Учитель. На минулому уроці ми створили портретну галерею 60-х. Кожен із митців – неординарна особистість, людина високого обдарування, яка шукала не слави і грошей, а можливості послужити нації.

  • Пригадайте імена літераторів – шестидесятників.

Учитель. Василь Симоненко… його життя можна порівняти зі спалахом блискавки (воно таке ж яскраве і коротке). Непересічна особистість, душевна людина, майстер поетичного слова – таким його запам'ятали усі.

 

  1. Оголошення теми, мети, визначення завдань уроку, мотивація навчальної діяльності.

 

Учитель. Доля і творчість такої людини, як В.Симоненко, не могла лишити байдужим нікого з тих, хто прочитав бодай одну його поезію. Чимало друзів дитячих літ, багато літературознавців і кри­тиків, які познайомилися з поетом через твори, ста­ли потім його біографами. Проте ніхто краще за са­му людину не розкаже про себе. Отже, вивчення життєпису поета ми побудуємо на основі автобіо­графії, що вперше була видрукувана в газеті "Село і люди" в грудні 1993 р. - через тридцять років після його смерті.

     Методичний коментар. Аби урок не перетво­рився на монолог учителя, потрібно дати учням випере­джувальні завдання: вивчити напам'ять поезію "Лебеді материнства" (обов'язково); підготувати виразне читан­ня прозових спогадів близьких, друзів і знайомих про по­ета, витягів зі щоденника й листів В.Симоненка. Основна робота на уроці будується навколо тексту автобіографії поета, який на кожному етапі доповнюють учні (декламу­ють і аналізують поезії, читають і обговорюють спогади) і вчитель (коментує прочитане, ставить запитання і дає завдання). На кожній парті має бути примірник творів В.Симоненка. адже декламувати, читати й аналізувати їх на уроці будемо чимало, а на слух, без візуальної опори на текст, це робити складно.

 

  1. Вивчення нового матеріалу.

Учитель. Прослухайте фрагмент автобіографії Василя Симо­ненка.

      Я, Симоненко Василь Андрійович, народився 8 січня 1935 р. в с. Бієвці Лубенського району Пол­тавської області в сім'ї колгоспника.

Мати - Щербань Ганна Федорівна - працювала в колгоспі з дня його заснування до осені 1957 р. Нині вона на моєму утриманні. Батько - Симоненко Андрій Леонтович - залишив сім'ю, коли мені не було ще й року. З того часу шляхи наші не сходилися.

  • Прочитайте і проаналізуйте твори В. Симоненка, де наявні автобіографічні мотиви. Дослідіть, як доля півсироти вплинула на світогляд митця. Хто з родичів увічнений у поезіях, якими настроя­ми пройняті ці твори? (Учні читають і аналізують поезії: "Баба Онися", "Піч", "Дід умер", "Кривда", "Лист", "Матері".)
  • Хто з близьких родичів замінив поетові бать­ка? (Щоб відповісти на це, запитання, учні слуха­ють із голосу вчителя поезію "З дитинства".)

Аналіз поезії.

  • Чи справді таким щасливим без батька є ліричний герой? Чи це своєрідний спосіб самозахисту?
  • Хто зумів замінити хлопцеві батька?
  • Чого навчився малий у діда?
  • За що він удячний старенькому?
  • Якими почуттями сповнені поезії, у яких є образ діда ?

Учитель. Та звісно ж, найтепліші, найщиріші слова поета до матері. Василь Симоненко по-кобзаревому зворушливо і глибоко розкриває трагедію матері-одиначки. У нього цей образ виписаний вуста­ми того маленького хлопчика, який виріс без бать­ка. Можливо, саме тому він серцем розуміє зміст материнського подвигу, ті страждання і принижен­ня, що нипали на її долю:

І стала ти в сімнадцять літ вдовою,

Хоч наречений твій

Ще не знайшов тебе.

...................................................................

Та право материнства - за тобою!

І син в колисці пісню наслуха.

Хай вузьколобі звуть його ганьбою,

А лицеміри - пасинком гріха!

Нехай духовні покидьки й заброди

Байстрям, безбатченком

 Назвуть твоє дитя!

Найтяжчий злочин -

Вкрасти у народу

Тобі довірене життя.

     Матір для В.Симоненка - не просто рідна і близька людина. Цей образ поет возвеличує до космічного рівня: жінка-матір - найсвятіше, що є у світі, те, що триматиме Землю попри всі катастро­фи, війни і терор:

Мадонно мого часу!

Над тобою

Палають німби муки

І скорбот.

І подвиг твій,

Обпечений ганьбою,

Благословив розстріляний народ.

"Повзли роки"...

     В роки тимчасової окупації разом з матір'ю жив на окупованій території. Було мені тоді 6-7 років. Ніхто з рідних перед окупантами не вислужувався.

І вся планета, ніби очманіла.

Людина в землю заривалася, мов кріт,

А над землею бомби стугоніли,

І падали тіла на рваний дріт.

     Прослухайте фрагмент нарису О.Гончара "Ви­тязь молодої української поезії". (Його виразно про­читає, підготовлений учень.)

  • Розкажіть, як вплину­ло воєнне дитинство на світогляд майбутнього по­ета.
  •  Як тема війни відлунює в ліриці митця?

     "Вийшов він з того ди­тинства, що його в самій зав'язі опали­ла війна сво­їми чорними ураганами, звідти з'я­вивсь, де гули жорна окупа­ційні, ті нена­висні жорна біди, що їх «із кам'яного віку на танках варвари з Європи привезли». Дитинство йо­го чуло ридання матерів, що безуміли від горя над фронто­вими похоронками, воно брело за ними скородити по­воєнні поля, тяжко добувати хліб насущний. Скупе на лас­ку було, мінами та снарядами бавилось його дитинство, ко­ли від запізнілих вибухів десь біля вогнища степового інвалідами й діти ставали, ці найменші безневинні солдати народу..."

Учитель. Прочитайте і проаналізуйте поезії "Жорна" і "Можливо, знову загримлять гармати...".

  • Що символізують жорна в однойменному вірші?
  • Яка роль народу і кожної людини зокрема в бо­ротьбі за свою батьківщину?
  • До якого з творів лейтмотивом можна вважати біб­лійний вислів: "Всі, хто візьме меча, - від меча й загинуть"?
  • Юний вік не дав змоги В. Симоненку стати на захист рідної України зі зброєю в руках. Як ці почуття висвітлено в поезії "Можливо, знову загримлять гармати… "?

 

Учитель. Поет-патріот, готовий за всяку ціну дати відсіч загарбниками і зайдам, що зазіхнули на волю і життя його України. Та мусив він боротися зі значно хитрішим і підступнішим ворогом, який руйнував його народ, його історію й особисту свобо­ду зсередини. Ворог, який, маскуючись за красиви­ми й облудними гаслами, принижував, знищував у людині людське, в українцеві українське. Йдеться про тоталітарну систему, що мала за мету перетво­рити людські особистості на покірних роботів, слух­няних виконавців, без думки, без волі, без душі.

      Та поки що на В. Симоненка чекала школа...

     В 1942 р. поступив у перший клас Бієвської почат­кової школи. Після закінчення 4 класів рік навчався в Єнківській семирічці, а потім перейшов у Тарандинцівську СШ, де й закінчив десять класів влітку 1952р.

 

     Учитель. Хоча деякі дослідники вважають по­чаток письменницького шляху від шкільної лави банальним, проте важливим є результат цього пись­менства, а не його витоки. Про Симоненків поетич­ний старт, про його перші проби пера і школярські будні нам відомо зі спогадів учителів та одноклас­ників поета.

  • Прослухайте уривки спогадів (їх читають підготовлені учні) про школяра В.Симоненка. Зано­туйте свої враження, вони стануть у пригоді під час написання твору про митця.

      Учителька української мови та літератури Тарандинцівської середньої школи Марія Сидоренко згадувала про В. Симоненка: "Усі, хто його навчав і виховував, хто спілкувався з ним, уже в шкільні роки бачили у ньому іскорку таланту, яка інколи освічувала його. Здасться, він був таким, як його товариші, а одночасно і не таким. Відрізнявся замріяним поглядом, зосередженістю.

     Писати почав рано, але про свої вірші нікому не гово­рив, хіба близьким друзям. Одного разу на заняття літгуртка його товариш приніс вірш і не сказав, що це на­писав Василь Симоненко. Василь сидів і мовчав. Літгурт­ківці слухали уважно, вірш усім сподобався і вирішили надіслати його до дитячої газети «Зірка». Василь згодив­ся. Так і зробили. Відповідь не забарилася. Вірш був на­друкований, а Василеві як учаснику конкурсу прислали привітання і кілька картинок-балів.

     Звичайно, Василь був задоволений і довго зберігав цього листа з редакції. Взявся серйозніше за складання віршів і на кожне заняття гуртка приносив свої нові тво­ри. У старших класах це уже було у нього серйозне захо­плення, а може, й проблиском таланту".

        Однокласники і друзі по школі запам'ятали поета та­ким: "Височенький, худорлявий, чорночубий хлопець із вічно засмаглою шкірою, не вельми балакучий, проте гос­трий на язик, пам'ятаю, що тодішній директор школи Ба­рабаш хвалив його на загальношкільних зібраннях, за­кликав нас, учнів, брати з нього приклад за його сумлінне навчання. Недаром Василь закінчив школу з золотою ме­даллю..." (Микола Кондратенко). "Василь уроків майже не вчив. Все ловив на льоту з пояснень вчителя на уроці. Ну, математику доводилось рішати вдома. Поки на уро­ках посидить - напише кілька віршів. Дорогою додому всі анекдоти, вірші порозказує... У школі Василь виступав на всіх олімпіадах з гуманітарних наук. Був веселий, розповідав анекдоти, вірші. Але у самодіяльності участі не брав. Співати не вмів. Любив найбільше історію і ук­раїнську мову та літературу" (Василь Тараненко).

  • Яким постає В.Симоненко з цих спогадів?
  • Які риси його вдачі сформувалися в цей період?
  • Чому він, крім літератури й мови, захоплювався історією?
  • Що допомогло поетові-початківцю повірити у власні сили?
  • Яку професію мала б обрати людина з такими вподобаннями?

 

Учитель. Мрія працювати з мовою і для наро­ду визначила вибір професійного шляху.

     В цьому ж [ 1952] році поступив на факультет жур­налістики Київського державного університету, який закінчив у липні 1957 р. З 1957р. працюю в редакції га­зети "Черкаська правда" на посаді літпрацівника відділу культури.

 

Учитель. Студентські роки були для В. Симоненка періодом кристалізації особистості, огранення світоглядних позицій, які вибухнули кілька років потому потужним поетичним словом нового Кобзаря.

      Учень читає, і переказує фрагменти спогадів ко­лишнього декана факультету журналістики Київською університету ім. Тараса Шевченка Ана­толія Москаленка про студентські роки поета.

"Ми говоримо зараз про Симоненка – поета, а він же був насамперед журналістом — і за фахом, і за покликанням.

     Журналі­стом із чіт­кою грома­дянською по­зицією, пиль­ним ставлен­ням до фак­тів, чесним, правдивим, з гостро розви­неним почут­тям, як ми те­пер кажемо, соціальної справедливо­сті". Одного разу В. Симоненкові доручили написати фейлетон про однокурсницю, поведінка якої обурювала адміністрацію. Спочатку він з то­варишем виконав завдання, та совість і прагнення в усьому дійти суті спонукали глибше вивчити ситуацію, і виявило­ся, що "Незла вона, а справді - гарна, і роботяща, і розумна". Просто студентсько-викладацький загал не намагався вник­нути у життєві й родинні обставини дівчини. В. Симоненко переконав редактора студентської газети не друкувати фейлетон. "Поезія і журналістика. Володів Василь Симоненко ними майстерно. Вони були для нього як два крила".

  • Які риси характеру виявив В.Симоненко в описаному епізоді зі студентського життя?
  • Як жур­налістський хист, публіцистичний стиль мислення, принципи додержання об'єктивності, життєвої правди вплинули на творчу манеру поета?

Учень декламує вірш "Ровесникам".

Колективний аналіз поезії.

  • Для чого, на думку поета, приходять у світ нові по­коління?
  • Проти якого типу поезії виступає ліричний герой?
  • Чому у спокої, тихому плині буднів не бачить він справжньої творчості, справжнього життя?

 

       Одружився весною 1957 р. Нині наша сім'я скла­дається з 4 осіб: я, дружина - Людмила Павлівна, син Олесь і мати - Щербань Ганна Федорівна. Дружина працює контролером на заводі хімреактивів, мати — домогосподарка.

 

Учитель. Як і в кожної творчої людини, у В. Симоненка була своя муза. Це його кохана дівчи­на, а згодом дружина Людмила Півторадні. Він ніжно й закохано кликав її "моя Малюся", а вона любила його по-своєму: то шалено ревнувала й обу­рювалася, то тихо горнулася до свого єдиного су­дженого; тижнями могла не відповідати на листи, а то писала по кілька разів на день. Між рядками по­етових листів до коханої проглядаються складні стосунки, але інших йому й не треба було. Він не вмів жити тихим, супокійним півжиттям. Жив зго­ряючи, а кохав самозречено.

    Прослухайте витяги з листів В.Симоненка до нареченої Люди Півторадні і до дружини Людмили Павлівни Симоненко.

     "Цілую мою вредну Малюсю.

     Я вже компоную, мабуть, четверте послання, а від те­бе не одержав ще жодного рядочка. Ти лінуєшся чи не хо­чеш писати? А може, з'явився той білоголовий в'юноша. що випадав на картах? Зроду не вірив у забобони, а тут починаю побоюватися. Скучив за тобою страшенно. Бог зна, що ти за вредна дівчина - ніяк не можу хоч на годи­ну забути тебе. Спочатку всі маленькі дівчата здалеку бу­ли чомусь похожі на тебе...

    Зараз уже пройшло, але думаю про тебе неймовірно багато. Навіть зло бере - треба ж готуватися до екзаменів, а тут «світять в душу сині-сині очі, мов фіалки перші на­весні».

    Твердо вирішив писати тобі рідко, але щось воно так не виходить...

     Люблю дико. Цілую твої пальчики, щоб вони скоріше взялися за ручку і написали мені хоч двоє слів.

30.1.1957 Твій Вася".

     "Кланяюся моїй маленькій господині!

     Цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю - дуже скучив...

     Точно повідомити тобі коли приїду, зараз не можу, бо ще не ясно, коди будемо підписувати призначення і коли засідатиме кафедра, де я захищатиму свою наукову пра­цю, яку зараз, до речі, ще тільки доводжу до кондиції.

      Уявляю, як ти радуєшся, що вередливий чоловік мо­же зайвий день побути в Києві. Маленький тигре, якби міг, то сьогодні б не писав тобі цього непотрібного листа, а з'явився б власною персоною. Чесно кажучи, коли їхав від тебе, то побоювався, що по парубоцькій привичці бу­ду кидати на дівчат ласі погляди, але боявся даремно. Те­пер для мене існуєш тільки ти. От. Ясно, смугаста? Якщо не подобається тобі, то пожалійся в міліцію...

      Думаю про тебе страшно багато, аж зло бере. Люблю, і скучаю, і обнімаю, і цілую, і... і... і...

Жди звісток.

Передавай привіти.

Твій чолов'яга Васильок".

 

Учитель. Подекуди суворі, часом іронічні, але здебільшого лагідні й ніжні слова поета були не­ймовірно щирими, сповненими такою гамою по­чуттів, яких не можна передати в прозі. Як написав він в одному з листів: "Я знов пишу, бо говорити не вмію", тож почитаймо написане В.Симоненком про кохання і спробуймо зрозуміти ліричного героя, за­коханого не тільки в дівчину, а й у саме життя. (Учні декламують поезії "Я дивлюся в твої перелякані очі...", "Є в коханні і будні, і свята...", "Вона при­йшла", "Ображайся на мене, як хочеш...", "Я не пом­ру від розпачу і муки..." та ін.)

       Схарактеризуйте образ ко­ханої дівчини у продекламованих і прочитаних по­езіях. Створіть збірний образ поетового "Ідеалу". Чи справді це якась ідеальна кохана, чи ні? Доведіть.

 

Учитель. Крім того, що В. Симоненко був від­даним чоловіком, люблячим сином, він став ніж­ним, турботливим батьком для свого "кирпатого барометра" - Олеся. Син В. Симоненка не пішов батьківським шляхом, бо переконаний, що кожна людина має в цьому житті робити те, до чого вдатна. За татовим словом тужить усе життя, бо втратив йо­го дуже рано. Але, читаючи його казки, вірші, він згадує (спогади зачитує учень):

"Як і всякий батько, він любив гратися зі мною, читав оповідання, казки, вірші. Знав він їх багато. Читав на­пам'ять. Як справжній тобі артист. Мені це подобалося, і я кожною дня з нетерпінням чекав його з роботи.

Пам'ятаю, якось прийшов він додому веселий і збу­джений. Я ж навпаки - був насуплений, набурмосений.

  • Чого сидиш сумний та невеселий, як ситник Забрьоха? - накинувся він на мене і став лоскотати. - Ану, козарлюго, вище голову!..
  • Тату, напиши мені казочку. Всім щось пишеш, а мені? - попросив його я.
  • Обов'язково напишу!- і знову лоскотав мене.
  • А про що?
  • Про себе. Тільки буду я там, як добрий дядько Лоскотон. Хочеш?
  • Еге ж...

     Потім він не спав цілу ніч. А наступного дня під вечір вже декламував мені казку про дивного і доброго Лоскотона, про царя Плаксія і його мерзенного Макаку-Забіяку.

      Я просив його читати казочку щовечора. І кожного разу він додавав до неї щось нове, ще смішніше і цікавіше.

      Так народилася та дивовижна казка. Тепер я читаю її моїй доці Мирославі. І вона впевнена, що отой добрий Лоскотон - то її казковий, рідний дід Василь...".

 

Учитель. Величезна любов до дітей, тонке ро­зуміння їхньої психології і способу мислення дали поетові змогу створити такі неперевершені зразки казок, як "Цар Плаксій та Лоскотон", "Казка про Дурила", "Подорож у країну Навпаки". Ви вивчали деякі з них раніше. Перечитайте їх тепер – і ви по­бачите, що за кумедним дитячим сюжетом сховано глибоку мораль, зображено ту страшну тоталітарну дійсність, яка пригнічувала кожне розумне осмис­лене слово, знищувача "тих людей, що підло не ви­знали... ідей... їх, значить, трішечки, зовсім помалу кого задавили, кого зарубали...".

      У 1957-1960 рр. працював у газеті "Черкаська правда", потім, у 1960-1963 рр., - у газеті "Молодь Черкащини", власним кореспондентом "Робітничої га­зети", а також займався літературною творчістю.

Учитель.  Писав журналіст В.Симоненко бага­то, та друкував твори інших, бо свої не вважав та­ким уже й поцінним доробком. Але серед колег і друзів був знаний як майстер поетичного слова: міг дати корисну пораду, вмів топко і водночас критич­но оцінити вірш, підтримати поета-початківця муд­рою настановою. Прикметне, що він не любив поезії для розваги чи "штуки заради штуки". А отже, у своїй професії до слова брався, спираючись на міцну громадянську позицію патріота, людини, для якої честь, гідність і совість - поняття не з абстракт­ним, а з конкретним значенням. В. Симоненко став членом комісії з перевірки чуток про масові розстріли в катівнях НКВД. "Разом із А. Горською обійшли десятки сіл довкола Києва, опитали сотні людей. Факт масового розстрілу офіційно визнано тільки недавно, але місцеві жителі про це знали дав­но. На основі незаперечних речових доказів були встановлені таємні братські могили жертв сталі­нізму на Лук'янівському і Васильківському кладо­вищах, в Биківнянському лісі. За участю В. Симоненка був написаний і поданий до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця й перетворити їх на національні Меморіали. Міськрада брутально зігнорувала те звернення, а поет опинився «у сфері особливого зацікавлення відповідних державних органів»" (В. Проненко).

Отак за щоденною відданою працею на жур­налістській і громадській ниві міг би поет В. Симо­ненко і не з'явитися. Втрутився випадок. У 1962 р. завідувачка відділу сучасної української літератури "Держлітвидаву" Надія Лісовенко поїхала у від­рядження Україною, шукаючи молодих письмен­ницьких талантів.

     Учень читає фрагмент зі спогадів очевидця подій, черкаського журналіста Миколи Дашківського.

«На її прохання в «Черкаській правді» зібрались члени обласного літературного об'єднання. Ми ще не знали, що звідси почнеться Василів шлях у велику літературу. Відверто кажучи, і сам Василь не вірив цьому.

     Ми читали Надії Павлівні свої твори. Вона уважно їх слухала, але особливого ентузіазму в її очах ми не поміти­ли... Василь того вечора своїх віршів не читав. Він попро­сив слова, підвівся і спокійно розібрав кожну прочитану поезію, вказуючи на їхні сильні і слабкі сторони. Так гли­боко аналізувати вірші міг тільки поет, і поет талановитий.

  • Ви пишете вірші? - звернулася Надія Павлівна до Василя.
  • Звичайно, - відповів той.
  • І багато?
  • Та сотні три набереться.

     Мабуть, не я один тоді був приголомшений його відповіддю.

     В альманасі «Дніпрові зорі» Василь вмістив лише кілька віршів. Мати багато творів і не поспішати їх друку­вати?

  • То чи не принесете їх завтра? - знову запитала Надія Павлівна.
  • А що з того вийде?
  • Ви принесіть, - наполягала Надія Павлівна, - а там побачимо. Може, щось і вийде».

Учитель. Того ж року в "Держлітвидаві", що пізніше дістав назву "Дніпра", вийшла збірка творів В.Симоненка "Тиша і грім", яка, на жаль, стала пер­шою й останньою прижиттєвою книжкою поета. Але відтоді про В. Симоненка заговорили. Але через свою активну громадянську і чітку національну позицію В.Симоненко був у колі тих, кого радянська влада постійно тримала в полі зору. Журналісти, письменники вважалися особливо небезпечним контрреволюційним елементом (на енкаведистському жаргоні - контриком). А отже, вони, на переконання влади, не мали права вимага­ти до себе і до інших гідного ставлення, елементар­ної поваги. І коли В. Симоненко просто вкотре на­магався довести, що "тільки тих поважають мільйо­ни, хто поважає мільйони «я»", сталося непоправне. Улітку 1962 р. до В. Симоненка завітав земляк. Проводжаючи гостя додому, він пішов до привок­зального буфету купити цигарок, а той був зачинений на 15 хвилин раніше. В. Симоненко постукав у двері й попросив продати цигарок. У відповідь на це буфет­ниця здійняла галас, на який прибігли міліціонери. Поет пред'явив своє редакційне посвідчення, що дуже обурило "стражів порядку". Вони тут-таки забрали його, відвезли до Сміли і в міліцейському відділку по­били. Відтоді він увесь час хворів і прожив після того трохи більше року. За офіційною версією, смерть по­ета спричинив рак. Та близькі, друзі й колеги завжди були переконані, що той випадок став для В.Симо­ненка точкою відліку останніх днів. Помер поет 14 грудня 1963р.

Учень зачитує уривок зі спогаду - есе Петра Засенка.

    "Тривожна звістка про смерть Василя Симоненка при­летіла з Черкас до Києва серед грудневої ночі 1963 року.

15 грудня - день похорону. Неділя. Черкаси завалені біли­ми снігами. Морозно, холодна Пранку вигулькнуло сонце. З'їхалися з Києва, Львова, з інших міст України Василеві однодумці, друзі, перевесники, представники того по­коління, яке вже набирало змістової суті й скоро поіменується шістдесятниками... Усіх нас єднає любов до талан­ту Василя, до його особистості, зближує нас наша спільна велика втрата і щось таке болючо-щемляче українське, про яке ми ще не можемо признатися на повен голос...

Зала черкаського Будинку вчителя - простора, якась незатишна іі похмура. Посередині біля домовини з тілом Василя заплакана його мати. Біля неї на стільчику стоїть хлопчик - це Василів синок Лесь. Він роздивляється нав­коло і не може збагнути дитячим розумом, що сталося. Сплакана його мама, Люся - Василева дружина. Багато людей.

    Грудневий день короткий, як і Симоненкове життя. Громадська панахида почалася десь ополудні... З кожною промовою приходило болюче усвідомлення, яку людину втратили ми всі. Втратила Україна. Саме Україна.

     Звуки траурної мелодії сповістили про час виносити домовину з тілом. Беремо на плечі... Домовину підносимо до автобуса. Виїжджаємо за місто.

   Сонце заховалося. Повіяло рвучким вітром... Знову беремо домовину на плечі. Віко покрито червоною китайкою - козака випро­воджаємо в останню путь. Пучки калини впереміш із житніми колосками...

     Зупиняємось біля ями. Починають виголошувати промови... Раптово мій погляд зупиняється на книгах «Тиша і грім» і «Цар Плаксій та Лоскотом», які лежать у домовині на рівні Василевого чола. Та наче ж їх досі тут не було. І не можу втямити: навіщо і хто це зробив? Та вже рука Миколи Сома забирає книги, а його різкий, обурли­вий голос звучить до когось невідомого, та, напевно, при­сутнього: «Ми хоронимо Васю Симоненка, а не його книжки!,.»

Зі смертю поета, як не дивно, пробуджувалася національна свідомість багатьох сучасників. Парадок­сально, але Симоненкова смерть народжувала віру в зав­трашнє України".

  • Прокоментуйте слова Миколи Сома.
  • Прослу­хайте ще раз останню тезу висловлювання. Як ви розумієте її?

Учитель. Нині про життєвий і творчий шлях В.Симоненка знаємо чимало. Він мав багато друзів і однодумців. Ще більше шанувальників творчості з'явилося вже після його смерті. Вдячні земляки і віддані поетові душею й серцем однодумці створи­ли в Симоненковій садибі музей.

     У Біївцях на Полтавщині збереглася хата, де на­родився письменник. Сільська рада викупила її в тих господарів, яким поетова мати продала, пе­реїжджаючи до Черкас. Хата старенька, аж похи­лилася. Симоненків близький друг, поет М. Сом ор­ганізував збір коштів на ремонт і відновлення сади­би. Хату підремонтували зсередини, а дах покричи удайським очеретом, таким, як у поетовому ди­тинстві. Було зібрано хатні речі, стіл, скриню, посуд, рушники, скатертини. Дерева довкола хати-музею садили власноруч Б. Олійник, М. Сом, П. Засенко, М. Наєнко, П. Осадчук, М. Луків, М. Шевченко.

     Та це не єдине місце, де можна вві­йти у світ по­стовою слова, пройнятися духом того ча­су, в який на­роджувалися його незабут­ні рядки. Ни­ні активно відвідують гості й місцеві мешканці музей В.Симоненка в Тарандинцівській середній школі, яка тепер носить його ім'я. Серед експо­натів - парта, за якою сидів майбутній поет, його та­белі успішності, класні журнали, зошити з творами з літератури, збірки віршів, фотографії, газети й журна­ли з публікаціями про нього.

     Є ще один музей поета - в Черкасах, у при­міщенні редакції газети "Черкаський край" (колиш­ня "Черкаська правда"), в кабінеті, де Василь Симоненко - журналіст починав свою трудову діяльність.

     Періодично з'являються публікації, присвячені життєтворчості В. Симоненка, перевидаються його твори. Про незабутнього "Витязя" створюють вірші його друзі - поети, шанувальники і дослідники його творчості.

 

  1. Закріплення вивченого матеріалу.

   Перегляд відеофільму з серіалу «Гра долі»: «Я на світі такий один…»    Під час перегляду пропоную учням скласти учням твір – речення, основною тезою якого слугуватиме фраза: «Так краще в тридцять повністю згоріти, ніж до півсотні помаленьку тліть (Життє­вий подвиг Василя Симоненка)».

    Написані твори зачитуються, аналізуються учнями класу.

 

  1. Підсумок уроку, рефлексія.
    • Яким на вашу думку є мистецьке та громадянське кре­до В. Симоненка?  Як воно звучить у його поезіях?
    • Чи змогли ми виконати поставлені задачі уроку?

Учитель. Завершуючи перший етап опрацю­вання життєтворчого шляху В. Симоненка, зверні­мося до слів людини, яку поет глибоко цінував і поважав. Іван Світличний - один із тих, хто про­йшов усі кола радянського табірного пекла, як ко­лега й однодумець з пошаною до Симоненкового таланту писав: "Про таких людей, як Василь, не хо­четься говорити: «Вічна йому пам'ять!». Хочеться говорити про вічне життя його творів, його ідей, бо які б зміни не відбувалися в нашому житті, ми знаємо, що його поезія житиме доти, доки житиме народ, для якого він писав, доки житиме справа, за яку він боровся..."

 

  1. Домашнє завдання.
  • Вивчити життєпис В. Симоненка;
  • прочитати: "Кривда", "Про поезію", інші поезії з різних збірок;
  • *** вивчити напам'ять: "Ти знаєш, що ти - людина...", "Де зараз ви, кати мого народу?.." (на вибір учнів). 
Категорія: Мої файли | Додав: anderyb
Переглядів: 1799 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
...
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
...
Вхід на сайт
Copyright MyCorp © 2017
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz