Четвер, 19.04.2018, 20:08
Знання - знаряддя, а не ціль...
 Персональний сайт учителя Балуєвої О.В.

Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Корисні лінки

Міністерство освіти і науки

Селидівський відділ освіти

Методична служба Селидового

Сайт Гірницької ЗОШ №17

У професіоналізмі - дія!

Пошук
Статистика
Головна » Файли » Мої файли

Віра в людину, віра в майбутнє, віра в народ – це Тичина. Дмитро Павличко
26.12.2014, 06:00

Перебіг уроку

 

  1. Мотивація навчальної діяльності школярів.

Учитель. Доля і творчість такої людини, як Павло Тичина, не могла лишити байдужим нікого з тих, хто прочитав бодай одну поезію з його ранньої творчості. Та на сьогоднішньому уроці ми, як я і обіцяла, поміркуємо над фразою: «А Тичина пише вірші, та все гірші, та все гірші...». Спробуємо дослідити, коли ж з'явилась перша «розколина» у свідомості Тичини, коли він почав маскуватись, пристосовуватись, виправдовуватись віршами за любов до рідної землі…

   І врешті спробуємо поміркувати над тим, чого заслуговує Павло Григорович: всенародного осуду чи прощення і розуміння.

 

Методичний коментар. Аби урок не перетво­рився на монолог учителя, потрібно дати учням випере­джувальні завдання: підготувати виразне читан­ня віршів митця, прозових спогадів близьких, друзів і знайомих про по­ета, витягів зі щоденника й листів П. Г. Тичини.

 

ІІ.  Повідомлення теми, мети, визначення завдань уроку.

Кожен митець, що хоче бути в суспільстві знаменитий,

 мусить знати, що знаме­нитий буде не він,

а хтось інший із його ім'ям.

Він урешті-решт від нього вислизне і, можливо,

 колись уб'є у ньо­му справжнього митця

Альбер Камю

 

…Я полюбив Тичину, спізнавши його трагічну долю —

бути всенародним, тобто державним поетом,

коли <...> довершилася його все­народна слава,

але слава не генія", а пігмея.

Слава генія, змушеного бути пігмеєм,

блазнем при дворі кривавого короля, була заборонена.

Слава ж пігмея, що став па­разитувати на тлі генія,

була забезпечена величезним пропагандистським трестом

 Василь Стус

 

  •    Давайте прокоментуємо дані висловлювання, визначимося в завданнях нашого уроку і в очікуваннях від цього заняття ( учні визначають цілі, записують у зошити особисті очікування)

При визначенні завдань наголошую на тому, що в кінці уроку здійснимо відеоекскурсію  до літературно – меморіального музею – квартири П.Г.Тичини у Києві.

 

ІІІ.  Основний зміст роботи.

Проблемне питання: що ж обумовило метаморфозу Тичини? Які події й обставини змусили замріяного,чистого душею, талановитого поета перетворитися на глашатая, речника радянської системи?

 

Учитель. На превеликий жаль, маючи томи видрукуваних у радянські часи макулатурних праць про Тичину, з яких рідко коли він постає незагримованим та неприлизаним, його ґрунтовної та неупередженої біографії ми не маємо. Власне, біографічний жанр в Україні взагалі високими набутками похвалитися не може. Та й де йому взятися, якщо при написанні біографій вдавалися або лише до єлею, або до помий?! Але, дякувати Богові, за роки незалежності побачив світ і ряд незаангажоваких видань, з яких бодай по крихті, а вже можна скласти портрет Тичини більш-менш наближений до істинного.

    Так от, однією з найприкметніших рис Тичини як людини чи не найодностайніше називається страх, з яким він, либонь, не розлучався до самої смерті. Проте невже він і народився в страхові? Зі страху не написалися б ані "Сонячні кларнети», ні «Замість сонетів і октав». А от «Плуг»... Це ж як треба було залякати поета, щоб з роками він перевтілився в суцільний страх! «Страшенний боягуз! Своєї тіні боїться!.. - згадує Тичину Д.Гуменна в книжці «Дар Евдотеї». - Так і помер, горопаха, в почестях, як у реп'яхах, а нікому не показав свого справжнього обличчя».

  • Звідки ж узявся цей суцільний переляк? (учні коментують, згадуючи часи тоталітарного режиму, «розстріляний» з'їзд українських літераторів (кінець 1932 року), інші методи боротьби з відступниками, «ворогами народу»)

Учитель.  Не сумніваймося: його, куди треба, викликали. Можливо погрожували, шантажували, залякували, торгувались, аж поки врешті – решт не зламали. Як це відбулося насправді нам не дізнатися ніколи. Як і про підозріло швидкий переїзд Тичини до Харкова («Всякий раз, як Василь приїздить до Києва, весь час мені говорить, щоб я до Харкова перебирався. Є на те великі причини. Особливо одна людина замахується на мене», - запише в щоденнику поет). А ще свідченням того може бути поезія «Відповідь землякам» (1922), сповнена якоїсь аж істеричної люті. Скоріш за все  Тичині прислужилися й особисті враження від виклику в ЧК або куди інде. Бо де, як не «на купі гною жовчного» він би побачив стільки пузатих, ситих, продажних, дрібних, помстливих і тупоумних. Де, як не в ЧК, від нього вимагалось: «Співай, поете, з нами в тон!»? Де б його ще «куповано» й лавровими вінками, і золотом, і хлібом, і орлом (точніше - серпом і молотом)"?

     Звичайно, і земляки відгукнулися на відступництво поета (згадаймо бодай Маланюкове: «...від кларнета твого - пофарбована дудка зосталась» з циклу «Сучасники»). А конкретний приклад жалюгідної поведінки Тичини 20-х рр. навів у своїх спогадах, про Є.Маланюка К. Гридень (псевдонім літературного критика М. Мухина).

      Під час свого перебування в Празі Тичина незрозуміло з яких причин виявив бажання зустрітися з Є.Маланюком. Може, мав на меті переконати його в тому, що про «пофарбовану дудку»  Маланюк говорив безпідставно?

     Маланюк на побачення згодився.

     І ось вони в просторому готельному покої. Присутній при зустрічі К.Гридень згадує, що Тичина вже «на першому півслові розмови, нервово поправивши пенсне, скочив, навшпиньки нечутно швиденько підійшов до дверей (<...> намагався, приставивши вухо до дверей, прислухатися, чи не стежить хтось у коридорі за ходом наших розмов. Нарешті Тичина знову повернувся до столу. Але, всоте направляючи пенсне (бо й він сам неначе трусився весь час), сидів ніби на голках.

      Аж за другим разом, покинувши обсерваційний пункт (обличчям до дверної клямки), він трохи ніби зосередився і заспокоївся, і розмова була нарешті розпочата. Але незабаром Тичина втретє і вчетверте поспішив прислухуватися до дверей»…

     «Шкода було з ним говорити і бачитися з ним..», - закінчує розповідь К.Гридень

     Гадаю, саме Тичину бачив перед собою Б.Стус, коли в своїй "ЕволюціЇ поета» писав:

Учень.                                      Геніальний поет

роздвоївся (на себе і страх!).

Півпоета  роздвоїлося

(на чверть поета і страх!).

Чверть поета роздвоїлося

(на осьмуху І страх).

Осьмуха поета роздвоїлася

(на понюху і страх).

Тепер, коли він проходив вулицею,

над головою його,

висів білий димок,

а перелякані зустрічні

шанобливо поступалися йому дорогою.

 

Учитель.   Страх іржею в'їдався в душу поетові, а його свобода вимірювалася довжиною повідка, на якому його тримала офіційна влада. Зацькований, розіп'ятий поет і в сторозтерзаному Києві за інерцією іноді ще мріяв про Мадонну-Україну, ще й далі чекав свого, а не чужинського Мойсея, і за все мав виправдовуватися. Тому з - під його пера явилася на світ і ця, чи не найвіроломніша формула плужного Тичини:

Поете, любити свій край не є злочин,

коли це для всіх!

     В.Стус називає цю фразу рядками «моральної аномалії», вбачає в них «патріотизм з дозволу», формулу раба, а не патріота, «типовий вияв комплексу національної неповноцінності».

      Ми ж, розглядаючи ці рядки в трохи інакшій площині, сприймаємо їх як доказ (один із безлічі!) злочинної сутності більшовицького режиму, політику якого саме й було спрямовано на виховання рабів, на вироблення в цілих народів комплексу національної неповноцінності. Хоч би як ми звинувачували Тичину, та, за найвищим рахунком, головним творцем його формули був зовсім не він, а режим, тому навіть дивно, що вірш, який нею закінчується, не опинився під забороною.

   Адже  формула напрочуд прозора. Вже перша її частина вдумливого читача спонукає поставити запитання: якщо поет неначе аж виправдовується в тому, що любов до свого краю не є злочин, то чому він це робить?

   Вочевидь, у державі існували певні сили, що мали таку любов за злочин? Але ж із давніх-давен відомо: любов до рідної землі є одним із найчистіших, одним із найсвященніших людських почуттів. Тисячі митців (та хіба тільки митців?), представників усіх без винятку народів, перед цілим світом освідчувались у такій любові, і це сприймалося як щось абсолютно нормальне. Осуджувалося це, вважалося злочином тільки тоді, коли той чи інший народ своєї держави не мав, а в нього за господаря був окупант. То, запитував себе вдумливий читач, Україна перебувала під окупантським чоботом? Адже ж росіянам не шили ярлика «російський буржуазний націоналізм», їхніх дітей не лякали з самого малечку російськими буржуазними націоналістами!

     А втім, згідно з тичининською формулою, за певних умов і в Україні любов до рідного краю не є злочин. Власне, умова одна-єдина: коли це для всіх. Але постає нове запитання: а як-то - «для всіх»? Хто саме повинен визначати ширше чи вужче коло оцих «усіх»? Для всіх, хто живе в Україні? Тоді це було б навіть прекрасно! Чи, може, для всіх, хто живе в Радянській державі? Чи для всіх у Європі? В Євразії? Для всіх на планеті Земля?

    Але якщо хто на таку любов для всіх не згоден?  То на це є інша рада - одна  «Сибір неісходима!»

    О, любити Україну з-за ґрат милостиво дозволялося за всіх окупаційних режимів. Але не інакше. Ну, хіба ще з могили...

     Тільки не будемо до Тичини аж надто суворими. Щоб зрозуміти поета, напевне, треба побувати  в його часі.

     Час, коли Тичина виводив на папері свою формулу, був по вінця  у людській крові та в людських сльозах. А він же прийшов зі світу сонячних кларнетів, де плакати можна було хіба що з кохання («З кохання плакав я, ридав»), де плач, як і сміх, був тільки перламутровий («Сміх буде, плач буде Перламутровий»), і хотів він справді любити так, щоб від його любові усі ставали кращими, бо навіщо ж любити, якщо любити лише для себе самого? Навіщо ж щасливим бути, щасливим будучи лише для самого себе?

       Врешті-решт і в цьому наша українська ментальність: з одного боку - відгородитися щонайвищим муром від усіх світових суєт, а з другого - почуватися щасливим тільки тоді, коли цілий світ буде в щасті. Отож якби Тичина як поет формувався і творив у нормальному суспільстві, яке розвивалося б за своїми об'єктивними законами, якби його Україна була українською, ми в ці два його рядочки так болісно і не вчитувалися б. Утім, чи написалися б вони взагалі? . Та ба, молодша посестра Павла Тичини Ліна Костенко й досі, на жаль, має рацію , зронивши свого часу фразу: «Ще не було епохи для поетів...», їй же належить і ще один вислів: «Геній в умовах заблокованої культури".

 

Учень.                             Усі вже звикли: геніїв немає,

Поснулим душам звелено хропти.

Епоха несприятлива ламає

Іще в колисці геніям хребти.

 

Колись, давно, були якісь гіганти.

Тепер зручніші виміри - пігмей.

Напівнездари чи напівталанти,

В космічний вік - дрімучий Птолемей.

 

І живемо. Земля ще нас тримає.

А вже мистецтво ждать перестає.

Усі вже звикли: геніїв немає.

А що, як є? Зацькований, а є?!

 

А що, як він між нами ходить, геній?

Вивозить з бруду цей потворний час

Що, як за це вже зараз в наших генах

Нащадки наші зневажають нас?!

Ліна Костенко

 

 

     Тож не вина Тичини, а біда, наша одвічна українська трагедія в тому, що, аби хоч якось вижити, ми в усі часи в прямому чи переносному значенні самі здавали ворогові найкращих своїх дітей, найкращих дітей України. Самі здали Виговського, самі здали Мазепу, здали найкращий національний цвіт під Крутами, не вберегли, врешті, й Тичину.

ІV.    Підсумок уроку, оцінювання, рефлексія

 Учитель.  Мовлена Сковородою незадовго до його смерті фраза про те, що світ його ловив, але не спіймав, не спрацювала щодо Тичини, хоч саме він знав і любив Сковороду, як, можливо, ніякий інший український поет. У С.Крижанівського є сповнений дивної сили вірш. Його ніби й від імені Павла Тичини написано:

   Учень.                           Світ ловив мене. І впіймав.

Раз, що лакомством тим нещасним,

Два, що страхом, що скрізь витав,

Щохвилинним і усечасним...

Три, був вражений, гріх таїть,

Ще й отрутою гонору й пихи.

Як же - дзвін віковий, піїт,

Вісник правди, краси і втіхи!

І ось - голий король - постав

Між дитиною і юрбою.

Світ ловив мене, і впіймав.

І укрив забуття травою...

 

Учитель. «Забуття травою» вкриється, звичайно ж, не весь Тичина («ні, весь я не помру...»).

     Проте і в «Плузі», будучи вже майже повністю лід владою страху, Павло Тичина усупереч усім нам, що так легко лишили його на поталу незрівнянно дужчому ворогові, спромігся йому в лице проказати рядки, сповнені непереможної любові до України. Вони у третьому вірші тетраптиха «Мадонно моя...»:

Учень.       Мадонно моя, Мати Пречиста,

                          мій Цвіте Голубий!

                          Вступає в вік новий

Павло Тичина. Фото 50-х років                                      душа чиста.

 

Замість лелії рожу

цілують уста.

А все ж, як Петро від Христа,

відректися від тебе не можу.

…………………………

 

Дзвенить залізо. Мовчать бетони.

За літами літа.

Брини ж у серці, Мріє Золота,

на різні тони...

 

  • Чи помітили щось приховане, щось дуже близьке поетові?

(У цих рядках код України, код нашої віри і надії, код нашого прапора з його синьою і жовтою барвами (в Тичини - «мій Цвіте Голубий", «Мріє Золота»), і тільки з ними потрібні ми будемо собі і світові в новому віці, в новому тисячолітті).

 

Учитель. А зараз здійснимо відеоекскурсію  до літературно – меморіального музею – квартири П.Г.Тичини у Києві (програмно –методичний комплекс навчального призначення(конструктор уроків) автор - закрите акціонерне товариство «Мальва»).

  • Оселя багато може розповісти про свого господаря. Отож, щоб внести останні штрихи в уявно – вимальований нами портрет митця, пропоную під час перегляду створити асоціативний кущ до прізвища та ім'я поета.

 

 

  • Яка ж доля судилась Павлові Тичини? (учні дають відповідь за методом «Мікрофон»).
  • Чи змогли ми виконати поставлені задачі уроку?

 

ІV.   Домашнє завдання.

  • *** Створити віртуальний музей Павла Тичини.
  • За матеріалом підручника опрацювати біографію М. Рильського.
  • Поміркувати над висловом М. Т. Рильського «На все дивлюся власними очима»…(група літературознавців).
Категорія: Мої файли | Додав: anderyb
Переглядів: 676 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
...
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
...
Вхід на сайт
Copyright MyCorp © 2018
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz